Давньоримська філософія – антична філософія періоду еллінізму (3 – 2 ст до н. е. – 5 – 6 ст н. е.) – виникла на основі стародавньогрецької філософії. Видатним мислителем еллінського періоду був Епікур. Епікур розділяє своє вчення на три частини - "каноніку" -вчення про пізнання, "фізику" - вчення про природу та "етику". Епікуреїзм – філософська течія, заснована Епікуром у кінці 4 ст. до н.е., яка уявляє собою вчення про матеріальні частини – атоми, які є неподільними та незмінними зо формою, вагою та величиною.
Вчення про буття. За Епікуром у Всесвіті існують тільки тіла, які складаються із неподільних часток - атомів /згадаємо вчення Демокріта/. Ці атоми розрізняються за величиною та формою. Вони перебувають у постійному русі. Проте, на відміну від Демокріта, у якого атоми рухались прямолінійно, у Епікура вони можуть рухатись криволінійно і спонтанно, що зближує його точку зору з сучасних розумінням руху елементарних частинок.
Епікур визнавав існування богів, яких не потрібно боятись, але слід їм поклонятися і не чекати від них допомоги.
В етиці Епікур перебував під впливом засновника школи кіренаїків - Аристіпа: насолода - єдине благо для людини. Насолоду Епінур розумів як відсутність страждань. Щоб уникнути страждань, людина повинна уникати тривог, небезпеки, участі у суспільних та державних справах.
Вчення про пізнання. Джерелом людських знань є чуттєве сприйняття світу і засновані на його узагальнені уявлення про навколишній світ. Усі хибні знання виникають з наслідок помилок нашого мислення.
Наприкінці ІУ ст. до н.е. виникає школа стоїцизму. Засновник цієї школи - Зенон із Кітіону. /бл. 336-264 рр. до н. е. /. Стоїцизм – філософська течія, заснована Зеноном, який вважав, що світ єдиний складений з матерії, причина руху і змін знаходиться в своїй матері, яка вічна, її кількість незмінна, вона не збільшується і не зменшується, а переходить з одного стану в інший.
Зенон намагався поєднати 3 частини фі – ї – логіку, фізику, етику в одну систему. Філософію стоїцизму часто порівнюють з людським організмом, вважаючи логіку - скелетом, етику – м’язами, а фізику – душею. Стоїки стверджували, що у світі панує необхідність, якій людина не може протистояти. З часом наголос у вчені стоїків переноситься з проблем вироблення мудрого ставлення до світу на проблему вміння по – різному ставитись до проблем зовнішнього світу.
У 4ст. до н.е. виникає скептицизм заснований Пірроном– оголошує неможливе будь – яке істинне знання про речі навколишнього світу: єдино правильною позицією є утримання від категоричних суджень. Скептики заперечували існування причин явищ, повторень, аргументів, ігнорували рух і виникнення – не визнавали об’єктивного існування добра і зла.
У 3 – 6 ст. У Римській імперії поширилися вчення Неоплатонізму. Основне філософське джерело неоплатонізму вчення Платона, яке було витлумачене неоплатоніками в дусі містицизму. Все існуюче вони вважали різними щаблями еманації (випромінювання) Бога. Платонівські ідеї перетворилися у неоплатоніків у численних Богів і демонів. Неоплатоністи стверджували, що найвищим благом є злиття людини і Бога.
Лукрецій Кар продовжував матеріалістичну традицію Левкіта – Демокріта та Епікура. Він у філософській поемі «Про природу речей» дав систематизований виклад античного матеріалізму і атеїзму. Лукрецій відзначив, що з матерії все виростає і все живе нею. Лукрецій підкреслював, що атоми – первинне утворення матерії – вічні, незмінні, неподільні. Лукрецій виступав проти вчення Платона про безсмертні душі.
У поглядах Сенеки виявляється матеріалістично орієнтований дуалізм матерії і форм. Розум він вважає активним принципом, який надає матерії форму. Душа – це тонка матерія, змішування елементів вогню і повітря.
