За радянського часу тема етнографічних осередків в Україні була суворо табуйована. І все ж найбільше зробив для осмислення їхньої діяльності 1920—30-х років, зокрема Етнографічної комісії ВУАН, у 70-х роках XX ст. молодий тоді ще дослідник Степан Музиченко. Із заснуванням 14 листопада 1918 р. Української академії наук у Києві продовжується розвиток етнології. У 1920—1925 рр. створено основні наукові етнографічні центри в системі ВУАН. Серед них було кілька основних установ і чимало секцій. До провідних осередків етнологічної науки цього періоду належали насамперед: Етнографічна комісія ВУАН (1921 — 1933) під головуванням академіка Андрія Лободи; Музей (а згодом Кабінет) антропології та етнології імені Ф. Вовка (1921—1934), Кабінет примітивної культури кафедри історії України (1925—1933) під керівництвом Михайла Грушевського, Кабінет музичної етнографії (1922 — 1933) під керівництвом Климентй Квітки, Краєзнавча комісія (1922). Майже всі історико-філологічні, етнологічні видання містили матеріали з етнічної історії українців. Виходили й видання окремих наукових установ. Так, Етнографічна комісія ВУАН випускала "Етнографічний вісник" (К., 1925—1932. Кн. 1—10) за редакцією А. Лободи і В Негрова. Також з метою організаційної роботи ЕК видавала "Бюлетені топографічної комісії ВУАН". У бюлетені друкувалися програми для збору етнографічного матеріалу, плани засідань Комісії та обговорення наукових доповідей, науково інформаційні матеріали. Десять книг "Етнографічного вісника" характеризують наукові напрями української етнологічної школи, які розвивалися в контексті передової західної науки. Під впливом західної науки розвивалася й українська етнологія. Так, з'явилися теоретичні статті "Міфологема сонця в українських народних віруваннях та візантійсько-еліністичний культурний цикл" В. Петрова, "Обряди збору врожаю у слов'янських народів у найдавнішу добу розвитку.. Н. Дмитрук помістив свою публікацію про голод в Україні 1921 р. П'ята книга "Етнографічного вісника" стала ювілейним збірником на пошану академіка Дмитра Багалія з нагоди 70-ї річниці від дня народження та 50-х роковин наукової діяльності. В ній опублікували свої матеріали такі видатні вчені, як Дмитро Зеленін ("Східнослов'янські хліборобські обряди качанняйперекиданняпо землі"). З 1928 р. політична ситуація в Україні починає змінюватися. Вчені вже переконалися в ілюзорності "українізації". Назрівало усвідомлення неминучості конфлікту між реаліями і більшовицькими гаслами. Багатьох це лякало. Так, не витримавши безпідставних звинувачень, пішов з життя видатний учений-археолог, етнолог, музеєзнавець Данило Щербаківський. Шоста книга "Етнографічного вісника" (1928) була присвячена його пам'яті. У цьому ж номері були вміщені надзвичайно важливі методологічні статті К. Квітки, В. Петрова, М. Корниловича. Тут же подавалася інформація С. Якимовича про діяльність Музею Слобідської України ім. Г. Сковороди в Харкові. Створений він був 1920 р. зусиллями видатного вченого, академіка Миколи Сум-цова на основі однієї із колекцій старожитностей Етнографічного музею Харківського історико-філологічного товариства при Харківському університеті, яка виникла ще в 1834—1935 рр. Початкові фонди музею складалися з етнографічних експонатів Харківського художньо-промислового музею, приватних зібрань. Після смерті М. Сум-цова керівником Музею стала Раіса Данківська, яка своєю невтомною працею значно збільшила його фонди. У системі академічних видань виходив також науковий Збірник Історично-філологічного відділу ВУАН, де лише в 1927 р. були опубліковані наукові статті: М. Левченка "З поля фольклористики й етнографії"; Г. Павлуцького "Історія українського орнаменту", В. Петрова "Місце фольклору в краєзнавстві". В цій же серії вийшла окрема велика праця Є. Марковського "Український вертеп. Розвідки й тексти". Етнографічна комісія, поширивши безкоштовно серед населення програми для збирання народних звичаїв, прислів'їв, вірувань, дитячих забавок, народних знань тощо, створила широку мережу кореспондентів. Загалом було розіслано понад шість тисяч примірників різних програм. У кінці 1920-х років із Комісією співпрацювали більше десяти тисяч збирачів-аматорів. Було зібрано фактичний матеріал передусім з різних ділянок традиційної культури українців та національних меншин з різних регіонів України. Архів Етнографічної комісії становить велику наукову цінність: він дає уявлення про традиційний світогляд, культуру, етнокультурні реалії, які ще не були зруйновані тоталітарним режимом.
