Петров В. (1894-1969) письменник, літературознавець, етнограф, член НТШ. Співробітник, а пізніше і керівник етнографічної комісії ВУАН. Співредактор «етнографічного вісника». 1941 директор інституту українського фольклору. Співробітник інституту археології в Києві. Написав кілька десятків статей і праць «Місце фольклору у краєзнавстві».
Як етнограф Петров написав декілька десятків статей на такі теми як сонце у народних віруваннях українців, легенди про подоження відьом, культ вогню та слов'янська міфологія в Українській радянській енциклопедії. Написав ряд статей присвячених докласовому суспільству (1933). Разом з Андрієм Лободою був співредактором книги матеріалів про дніпровських лодочників (1929) та книги Євгена Марковського про український вертеп (1929). Як археолог був задіяний у розкопках Трипільської культури та ранніх слов'янських поселень. Петров вивчав скіфські пам'ятники та могильники антів. Він написав монографії про походження українського народу (1947), скіфську мову та етнос (1968) та етногенез слов'ян (1972). Він писав статті про Трипільську, Зарубинецьку та Черняхівську культуру, про давніх слов'ян, скифські та східно-слов'янські імена, гідроніми, топоніми та опублікував записки Вікентія Хвойки про розкопки в Зарубинцях.