пользователей: 21211
предметов: 10450
вопросов: 177346
Конспект-online
зарегистрируйся или войди через vk.com чтобы оставить конспект.
РЕГИСТРАЦИЯ ЭКСКУРСИЯ

3 курс 2 семестр:
» СССР
» ccch 2
3 курс 1 семестр:
» CИД
» СИД 2
» rubel
» Папенко
2 курс 2 семестр:
» Мотрук
» СИТ
» Котляров
» Мельничук
II семестр:
» второй модуль Россия
» Первый модуль Россия
» Давня
» Екзамен Українська Етнологія
» English
» Античність
» етнологія
» Первый модуль Этнология
» первый модуль - нова история Украины
» первый модуль - нова история Украины 2
» второй модуль философия
» Українська мова
» Спецкурс - греки
I семестр:
» История первобытного общества
» История Древнего Востока

142.Укр землі Віженери,Руджієри,Боплана

Про Україну писали західноєвропейські дипломати й мандрівники, котрі відвідували Польщу й Московію. У Франції за дорученням королівського двору відомим ученим Блезом де Віженером був складений цікавий "Опис Польського королівства та суміжних країн" (416), який, крім загальної характеристики Польсько-Литовської держави, її суспільного ладу, конституції, військової організації і т. д., містить спеціальні розділи про її найважливіші провінції і серед них - про Червону Русь (Галичину), Волинь і Поділля. Оскільки ці українські фрагменти з трактату Блеза де Віженера у нас давно відомі завдяки публікації В. Антоновича в першому томі "Мемуаров, относящихся кистории Южной Руси", обмежусь лише тим, що зазначу їхні найістотніші моменти.

В "Описі Польського королівства і сусідніх країн" (1573) Секретаря Міністерства закордонних справ Блеза де Віженера також згадується про українські землі польської корони, зокрема про історію та географію Галичини, Волині та Поділля. Королем Польщі на той час був французький король Генріх III. Передусім укажемо, що французький вчений усвідомлював етнічно-історичну самобутність Галичини, Волині й Поділля в складі Польського королівства, те, що вони заселені "слов'яно-руським народом", який має своє походження, віросповідання, мову, звичаї й культуру. Так, переходячи від опису Галичини до опису Волині, він зауважує: "Якби не ріка Буг, яка відділяє цю провінцію по західній її границі, то не було б потреби давати їй окрему назву. Цей народ єдиний з червонорусами, у них та ж мова, той же побут і звичаї" (65, І, с. 65). І далі, беручись до опису Поділля, автор трактату уточнює: "Щодо походження тутешнього населення, то нема ніякого сумніву в тому, що воно, як і інше (автор має на увазі Галичину і Волинь. -Д. Н.), належить до слов'яноруського племені: і мова його, і побут, і звичаї майже нічим не відрізняються від мови, побуту і звичаїв Червоної Русі, Волині і Литви (тобто Білорусі. - Д. Н.), але вони підкорилися полякам пізніше, в часи Казиміра Великого" (там само, с. 69).

Все це в сукупності й спонукало Блеза де Віженера ввести в трактат стислий нарис історії руських земель, починаючи з часів Київської Русі, який вміщено в розділі про Червону Русь (Галичину). Щоправда, історію Русі він висвітлює, виходячи із історії Польщі як вихідного пункту, що передусім пояснюється його повною залежністю від польських джерел. Публікуючи в російському перекладі відповідні фрагменти трактату Блеза де Віженера, В. Б. Антонович вказував як на його джерела на хроніки Я. Длуґоша і М. Бєльського, але це не зовсім правильно.

В історичному нарисі Блеза де Віженера чимало неточностей і навіть грубих помилок, - наприклад, тут мовиться, що поляки в XI ст. підкорили Київ, що татари зробили перший напад на Русь у 1211 р. і т.д., - але вони були не витвором Блеза де Віженера, а запозиченнями з названих джерел. Так, у хроніці Я. Гербурта похід Болеслава III на Русь 1019 року тлумачиться як підкорення поляками Києва (248, с. 104); взагалі ж це твердження було загальним місцем у польській ренесансній історіографії. Проте не будемо каталогізувати помилки, допущені Блезом де Віженером, натомість вкажемо, що ці його сторінки були першою спробою французького автора висвітлити історію давньої України-Русі. Важливо зазначити, що в даному творі, так само як у "Трактаті про дві Сарматії" Меховіти чи в "Описі Європейської Сарматії" Ґваньїні, екскурс в історію давньої Русі пов'язаний з описом українських земель, а це, як уже говорилося, є важливим свідченням того, що в той час на Заході історію Київської Русі пов'язували з Україною (Руссю) та її історією.

Характеризуючи сучасний стан українських земель, Блез де Віженер наголошував, що вони найбагатші в королівстві (не обминув він і "подільських дивовиж" Меховіти), але їх постійно спустошують турки й татари. "Край цей гарний, -писав він про Галичину, - дуже родючий, добре заселений і був би ще багатолюднішим, якби не напади й вторгнення татар, які майже не виходять звідти" (65, І, с. 61). "Серед усіх польських володінь, - пише він далі, - найбільше терпить від небезпек і розорення подільська земля, що являє собою відкритий прохід, ніби міст для перекопських татар, які вільно проникають цим шляхом на Волинь, Червону Русь, у Литву і навіть у Польшу" (там само, с. 69). Однак, розповідаючи про спустошливі напади татар і турків на українські землі, Блез де Віженер ще нічого не говорить про ту зростаючу відсіч, яку в другій половині XVI ст. почали давати цим нападам козаки.

Про сваволю польської шляхти ХV–ХVІст. у самій Польщі свідчить папський нунцій (представник римського папи) Д.Руджієрі: "Нещасні селяни, віддані на сваволю панів, перебувають у найжалюгідному стані, бо пани можуть розпоряджатись їхнім господарством і навіть їхнім життям як їм заманеться. Тяжка недоля довела селян у Польському королівстві до такого стану, що навіть за биття батогами, приходять вони дякувати панові. Сміливо можна сказати, що нема на світі більш приниженого невільника, ніж польський селянин" Про шляхетські звичаї і пересуди широко розписується папський нунцій Руджієрі близько 1560 р.:

«Правдивим шляхтичем є той, хто уродився від батьків шляхетського стану, але діти, що походять від батька шляхтича, а матері нешляхтянки, не втрачають шляхетства, так як і в Німеччині. Шляхетство втрачає той, хто допустився злочину, або якби хто кинув шляхетський стан і взявся до якого підлого ремесла. Шляхта не займається нічим іншим, як тільки хліборобством і годівлею худоби, і це в них не вважають за ганьбу; так само не ганьбить шляхтянки прясти льон або вовну, купувати й продавати речі, що належать до домашнього господарства, — але це не личить жінці або доньці сенатора. Шляхта має велику вищість над нешляхтою; у цілому світі нема шляхти, що була б вільніша й мала більшу владу, як польська шляхта. Окрім того, що вони є самовладними панами у своїх добрах, мають багато привілеїв, кожний їх боїться і низько їм кланяється. Шляхтич виступить проти права, допуститься насильства не тільки на селі, але й у місті, бо й міста до них належать, а нема нікого, хто заступився б за кривду слабшого і посмів утерти носа шляхтичеві. Шляхті дають всі уряди, з неї виходять на єпископів, сенаторів, на усіх двірських урядовців; також військового ступеня рідко дослужиться нешляхтич, хіба що дуже визначиться на війні». Шляхетська пиха виявлялася найбільше при всяких публічних виступах — на сеймах, сеймиках, судових з’їздах, переглядах війська, різних святах і маніфестаціях. Тоді шляхтич не жалував гроша й труду, щоб свою «братію» перевищити одягом, зброєю, кіньми, повозами, числом слуг, бенкетами й прийомами. «Заставитися, але поставитися», — це було шляхетське гасло. Коли ж хто образив шляхтича, то ганьбу треба було змазати шаблею. «При щедрім почастунку приходить у них часто до бійки, причому шабля добре виблискує. Цією шаблею тнуть і рубають одне одного по руках, обличчі й де тільки можуть, і це вважається в них за почесну річ, коли хто назначений тут і там, особливо на обличчі, гарними ранами й шрамами. Так цілий спосіб життя польського народу є ще дуже суворий і майже варварський». Так засуджує шляхетські звичаї нунцій Руджієрі Різні чужосторонні подорожні описують незавидну долю поневоленого селянства. Нунцій Руджієрі оповідає: «Селяни управляють землю і є підданими панів, що мають над ними право життя й смерті, без ніякої апеляції до вищого суду. Земельної власності не мають, за виїмком деяких духовних дібр, мусять працювати кілька днів на тиждень для панів за кусень землі, визначеної на їхнє утримання, решту часу обертають для себе. У духовних добрах їхній стан є кращий, але деінде ведуть нужденне життя, так що серед найтяжчої зими побачиш жінок босих й нужденио одягнених, що бродять по снігу. В хатах не мають іншої кімнати, окрім тієї, де є піч без комина, виведеного наверх, тому вона повна густого диму. Пани часто наказують бити їх за що-небудь, часом навіть повісити, а хоч і уб’ють, є вільні від усякої кари за сплату десятьох гривень, — за убитого пса часом платять більше. Ця тяжка неволя упідлила їх так дуже, що як дістануть батоги, то часто трапляється, що приходять подякувати за це панові; сміливо можна сказати, що на всьому світі нема підлішого невільника, як польський селянин. Не можуть без дозволу пана перенестися до іншого села, бо є прив’язані до землі. Коли пан продає село, то продає разом й осілих у ньому селян. Часом тільки вони викуплюються на волю й платять вісім гривень від голови. Якби котрий із них вийшов із села без дозволу пана або не повернувся на перший зазив, хапають, заковують у диби й ведуть на смерть, як не викупиться».

 


15.06.2014; 20:10
хиты: 270
рейтинг:0
для добавления комментариев необходимо авторизироваться.
  Copyright © 2013-2016. All Rights Reserved. помощь