139.Цехові організації.

 Міста були осередками ремісництва. Безперечно, це відби¬валося на соціальному складі міста. Наприклад, наприкінці XIV ст. у Львові працювали ремісники 23-х професій, а в Києві на зламі XV—XVI ст. мешкали кравці, кушніри, шевці, ковалі, ювеліри, різ¬ники та ін.Протягом XV— першої половини XVI ст. в українських міс¬тах швидкими темпами розвивалися ремесло і торгівля, що приво¬дило до зростання кількості середніх прошарків міського населен¬ня. Наприкінці XV ст. у Львові були ремісники вже 36 професій, а чисельність цехових майстрів досягала 500 осіб. Сучасники мали на увазі високий рівень львівської ремісничої майстерності, коли на¬зивали Львів «школою ремісництва». Великими ремісничими цент¬рами в Україні були також Луцьк, Кременець, Холм, Кам'янець-Подільський, Перемишль, Ковель та ін. У середині XVI ст. налічу¬валося понад 130 спеціальностей міського населення, з них безпосе¬редньо ремісничих — близько 80.Ремісники у містах об'єднувалися у професійні корпорації — цехи. Цехові устави регулювали різні сторони внутрішнього життя цехів і поведінку їхніх членів. На чолі цеху стояв цехмейстер — старшина цеху, якого обирали з найвпливовіших майстрів. Цехові старшини керували справами цеху і розпоряджалися цеховим майном. Вони також мали судові повноваження: судили членів цеху і підмайстрів за дрібні кримінальні злочини, а також здійснювали третейський суд. Найсуворішим покаранням було виключення з це¬ху, бо це дорівнювало втраті права на зайняття професією.Повноправними членами цехових об'єднань вважалися тільки майстри — власники майстерень, у яких працювало по кілька під¬майстрів і учнів. Від кандидата у майстри вимагалася не тільки ви¬сока професійна кваліфікація, а й гроші для заснування майстерні і внесення певної суми до цехової каси. За соціальним і майновим станом члени цехових організацій не були рівними. Головували в них найбагатші майстри. Нижчий соціальний прошарок цехової ор¬ганізації становили підмайстри, які експлуатувалися майстрами й усувалися від участі у внутрішніх цехових справах.Цех відстоював інтереси своїх членів і вів боротьбу з конку¬рентами. Усі, хто займався ремеслом, мали входити до певного це¬ху. Особи, які працювали таємно, переслідувалися. Цех стежив за тим, щоб робота рівно розподілялася між його членами, щоб у кож¬ного майстра була однакова, суворо встановлена кількість учнів і підмайстрів, щоб право збути ремісничу продукцію належало лише його членам.Відомості про діяльність цехів у містах України з'являються наприкінці XIV ст. Зростання чисельності цехів в українських міс¬тах відбувалося швидкими темпами. Якщо у Львові наприкінці XIV ст. налічувалося лише чотири цехові організації, то у середині XVI ст. їх було вже 20. Протягом XV ст. цехові ремісничі організа¬ції виникли у Києві, Луцьку, Кременці. У першій половині XVI ст. вони існували вже в багатьох містах України.Окрім цехових ремісників, в українських містах, як зазнача¬лося, була чимала група позацехових ремісників («партачів»). Цей соціальний прошарок міщан українських міст становили ремісники, які не могли увійти до цеху з національно-релігійних міркувань, через відсутність коштів, і, нарешті, сільські ремісники, котрі пра¬цювали в місті.З розвитком ремесла в українських містах чисельність поза¬цехових ремісників неухильно зростала головним чином за рахунок вихідців із села. Наприклад, у Львові у першій половині XVII ст. позацехові ремісники становили понад 40% загальної кількості ремісників міста. Цехи як монопольні виробники і збувальники товарів у своїй галузі бачили в «партачах» конкурентів і намагали¬ся не тільки не допустити їх у цехові організації, а й повністю паралізувати їхню діяльність. З цією метою вони нападали на майс¬терні «партачів», виганяли їх за межі міста тощо. Але намагання цехів протистояти позацеховим ремісникам не завжди були вдали¬ми, бо «партачів» підтримувала шляхта і міська влада.Перша згадка про ремісничі цехи в Україні датується 1386 р., коли була видана цехова грамота для шевців Перемишля. Причини їх виникнення були ті самі, що й на Заході: необхідність боротьби проти державної адміністрації та феодалів, вузькість внутрішнього ринку, оборонні цілі. У Львові за першим реєстром ремісничих цехів 1425 р. існували такі цехи: пекарів, ковалів, шевців, кравців, лимарів, сідельників, солодовиків (пивоварів), кушнірів (кожушанників). У Києві були цехи кравців, кушнірів, шевців, ковалів, пекарів, золотарів, цирульників тощо. Цехи мали власний статут, суд, свої свята, святих, прапори, до складу їх входили майстри, підмайстри, учні. На чолі цеху стояв виборний майстер. Кількість майстрів була обмеженою. Підмайстер міг стати майстром, склавши іспит — подавши шедевр (взірець певного виробу) і заплативши високий вступний внесок. Особливістю цехової організації в Україні було те, що вона об’єднувала не тільки за професійною ознакою, а й за національними чи релігійними ознаками.

Цехові організації відігравали позитивну роль у розвитку міського ремесла. Вони захищали інтереси ремісників, сприяли поліпшенню якості продукції, спеціалізації виробників, їхніми негативними рисами були надмірна регламентація, соціальні протиріччя між членами цехів, неврахування інтересів покупців.