«Чоловік добрий, віри гідний» Найперше — це мали бути люди обов'язково вільні й повноправні, які могли б підкріпити своє свідчення присягою. Брати до уваги свідчення вигнанців, євреїв не можна було. Отже, з кола «людей добрих» мусимо вилучити осіб нехристиянського віросповідання. «чесні мужі» «мужі, гідні довіри» «безпорочні мужі» «надійні мужі» «Безпорочність» педантично у нормована в «Саксонському Зерцалі»: «безпорочною» вважається особа, «чиї права не були зганьблені вподовж чотирьох поколінь предків, тобто з боку обох дідів і обох бабів і батька та матері». Така «безпорочність» могла бути підтверджена тільки в конкретному мікросередовищі, де всі знають з діда-прадіда даний рід, можуть підтвердити його «значність». «Значний» чоловік — це добре знана особа, чиї предки та біографія немов на долоні. В Україні «значність» теж асоціюється з «осілістю», тобто наявністю власного землеволодіння в конкретному реґіоні. Отже, як бачимо, оцінкові параметри «чоловіка доброго», вартого повної довіри, спиралися не на християнський еталон «доброго», а на середньовічну специфіку судового чи публічного ритуалу, здійснюваного в сталому колі людей, що входили до локальної спільноти й особисто знали одне одного. Зайве говорити, що це автоматично ставило за межі «свого» кола всіх нових, прийшлих — «чужих». Навіть маючи найдосконаліші християнські чесноти, вони для членів корпорації все одно залишалися особами «темними й незначними», тоді як будь-хто зі «своїх», так би мовити, за спадковим правом вважався «чоловіком добрим, віри гідним».«Зла слава» і «люди подойзрені» то есть злі. будь-який контакт із кримінальним судочинством у ролі відповідача чи звинуваченого тлумачиться як пляма на імені, потенційна підозрілість. Корчма — невіддільний атрибут підозрілих людей і в Україні. корчма — це місце, де «беспрестанно души погибают без покаяння и без причастия»33. Корчмар — «особа легкая», що не заслуговує на довіру. З корчмою асоціюються три великих «злості»: пияцтво, гра в карти або кості й прихисток волоцюг. Антоній Радивиловський, вибудовуючи контрастний ряд людей «добрих» і «злих», до останніх зараховує «випіяків, костирів [гравців у кості. — Н.Я.], забойців, драпіжців [розбійників. — Н.Я.], перелюбодіїв»35. У ставленні до калік, жебраків і бездомних простежуються дві вельми суперечливі позиції. З погляду християнської моралі одним з обов'язків благочесної людини, актом прояву любові до ближнього є «голодного накормити, прагнучого напоити, нагого приодЂти, приняти в дом гостя, приходня и убогого”. Однак на побутові прояви такого милосердя до бездомних і убогих натрапляємо не часто: до них ставляться швидше насторожено, що, втім, не є якоюсь суто українською прикметою. Вороже ставлення до бездомних — це «нормальна» реакція середньовічного суспільства, орієнтованого на незмінний соціальний порядок. Бездомних осіб, котрі «без службы живучи и ниякою роботою не бавятся», Статут рекомендує за третім нагадуванням «дубцы бьючы, вон з мест и местечок выганяти» (там само). А ось вельми промовистий перелік запитань, передбачає і Статут: «Хто и откуль есть, кому служить и в которую сторону берется?» (розд. XII, арт. 24). Вроде єт 3-й статут. З численних судових заяв і матеріалів слідств можна переконатися, що «люди похожалыє, люди волочачі, голтяи, персоны люзные, вагабунде» з погляду обивателя — це завжди потенційні крадії і правопорушники. Сказане, звісно, не означає, що «добрий» шляхтич не пересувався у просторі, не судився з сусідом, не пиячив по корчмах і не грав в азартні ігри. Отже, маємо справу з вельми гнучкою системою оцінок.«Чоловік добрий, спокойний, статечний» і «чоловік своєвольний, розпусний»«Порушення миру» належало до особливо тяжких злочинів53, а людей, що зважилися на таке, ухвала кваліфікує як таких, що керуються не законом, а «своєю волею» — «своєвольники». Юридичним синонімом до «злодЂя» — виконавця «злої дії», «злого учинку», стає «своєвольник», тобто людина, що наважилася на вчинок, противний Божій волі, бо керувалася «своєю злою волею». Антипод «своєволника», як уже зазначалося, — це «чоловік спокойний», тобто людина, наділена належною витримкою, «статечна». «добрий чоловік» — це обов'язково істота миролюбна, тобто адекватна християнському постулату миролюбства. «Чоловік добрий, почтивий, цнотливий» - «чоловіком почтивим» вважався практично кожний шляхтич, чия поведінка узгоджувалася з рицарським кодексом честі, основні імперативи якого загальновідомі: чесноти — відвага, вірність, достойні методи боротьби з противником; вади — боягузтво, зрада, віроломство.
Узагальнюючи збірний образ «чоловіка доброго, почтивого, цнотливого», можемо сконстатувати: під цей стандарт потрапляв кожний шляхтич, чия репутація не була заплямована вчинком, що суперечив би нормі рицарської «честі»..«Кат», «скурвий син» і «нецнотливий пес» - все злі. Табуювання професії ката було настільки безумовним, що будь-яка аналогія з ним сприймалася за найзухваліше безчестя. Позашлюбні (бенкарти)– теж злі, Неґативне ставлення до бенкартів асоціювалося з різкою оцінкою позашлюбних стосунків, кваліфікованих як розпуста («вшетеченство»).
