за соціальні права так чи інакше пов’язувалася і з релігійною, а точніше, з боротьбою за право влади над церквою. Найбільше можливостей їй у цьому давав кальвінізм: на відміну від лютеранства, керівне становище у реформатській церкві мав не король (князь) та, як у католицизмі, не духовний сановник, а її світський фундатор (або власник населеного пункту, де утворювалася нова релігійна громада). Шляхту приваблювали кальвіністські вимоги секуляризації церковних земель, встановлення контролю мирян за діяльністю духовенства, у церковно-будівничому плані — ідея помісної, не залежної від будь-якого вищого органу церкви, у духовному — ідеали віротерпимості, політичної свободи, обмеження королівсько-князівського всевладдя, що були близькі до ідеалів шляхетської вольниці. Ці економічно-політичні прагнення юридично закріпили рішення Варшавської конфедерації (1573), засудивши втручання влади у справи віри і визнавши за шляхтою право на вибір віросповідання. Річ Посполита в останній третині XVI ст. була чи не єдиною європейською державою, де існувала відносна (лише для панівного стану) релігійна свобода. Щоправда, вона не мала надійного законодавчого підкріплення, тому її постійно порушували.
