За книгою: Н. Яковенко. Нарис істрії України з найдавніших часів до кінця XVIII століття, Київ, "Генеза", 1997, с. 121-122. 10 січня 1569 р., після кількарічних попередніх дебатів, у Любліні розпочався сейм, спільний станам Польської Корони зі станами Великого князівства Литовського. З перших же днів на ньому непримиренно зіткнулися два уявлення про унію: литовської сторони --- в значенні федеративного об'єднання двох держав, польської --- в значенні безумовної інкорпорації Великого князівства, для якого стане честю, за Станіслава Оріховського, виступати як частина такого великого і славного королівства. У гострих дебатах, котрі нераз опинялися на грані розриву і навіть збройної сутички, врешті було досягнуто згоди. Актом від 1 липня 1569 р. проголошувалося утворення нової федеративної держави двох народів --- Речі Посполитої. При цьому Велике князівство Литовське, як і Польська Корона, лишалося самостійним політичним організмом з окремою вищою адміністрацією, власною скарбницею, військом, судово-правовою системою. Платою за державну суверенність, яку вдалося зберегти знесиленому Великому князівству, стали Підляшшя, Волинь, Київщина і Брацлавщина, тобто території, що найдовше (а власне до самої унії) зберігали політичну відособленість від центрального тіла литовсько-руської держави: віднині ці землі переходили під юрисдикцію Корони Польської. Інтереси трьох українських воєводств --- Київського, Волинського та Брацлавського --- офіційно представляли на сеймі понад 30 осіб: воєводи й каштеляни князі Василь (Костянтин) Острозький, Олександр Чорторийський, Роман Санґушко, Андрій Вишневецький і Андрій Капуста; 12 земських послів, обраних шляхтою з найпомітніших панських родин, як Олізари й Солтани --- з Київщини, Гулевичі, Костюшки, Бокії, Кірдеї, Семашки --- з Волині, Кошки, Шашковичі, Козарини й Стрижовські --- з Брацлавщини; численні посадові особи --- старости, хорунжі; члени виборних земських судів; члени княжих родин. У бурхливих сеймових дебатах українській політичній еліті випало зіграти непрестижну роль швидше пасивного спостерігача, ніж активного учасника з вирішальним голосом. Виправданням може служити хіба прихильне ставлення до саме такого перебігу подій, бо ж ні українські князі, ні, тим більше, шляхта не противилися очікуваній зміні. Власне, послів від шляхти на Люблінському сеймі взагалі ще не було чутно, а князі трималися "мінімалістичної програми" --- відстоювали свободу віросповідання і недоторканність місцевих звичаїв, навіть не висуваючи вимог політичного характеру. Ось один із показових виступів, що належить князю Костянтину Вишневецькому, молодшому братові славетного Дмитра Вишневецького (Байди). Наголошуючи на збереженні давніх прав і вольностей Русі, Вишневецький з наказу волинців говорить: / на цьому перед Вашою Королівською Милістю наголошуємо, що ми погоджуємося [на інкорпорацію] як люди вільні, свобідні, щоб це не принизило нашої шляхетської гідності. Бо ж ми є народом так поштивим, що жодному народові на світі не поступимося, і впевнені, що кожному народові рівні шляхетністю... Також просимо, оскільки ми [з поляками] різної віри, а власне ми --- греки, то щоб нас і в цьому не було понижено і щоб нікого не примушували до інакшої віри. Очікувані гарантії були надані. У привілеях Волині, Брацлавщини й Київщини, приєднаних до Корони Польської як рівні до рівних, вільні до вільних, спеціально виділялися сюжети, спрямовані на охорону цілісності території і непорушності місцевих звичаїв. Так, окремим пунктом оговорювалося збереження стародавніх границь згаданих земель з усталеною сіткою самоврядних земських інституцій та судово-адміністративних органів. Основним законодавчим кодексом залишався й надалі Литовський Статут; гарантувалося збереження руської мови в публічному побуті: Усі місцеві уряди, почесні титули й посади, згідно з привілеями, могли надаватися лише мешканцям відповідної землі (волинцям, киянам чи брацлав'янам) без огляду на їх віросповідання, так само як і
всі пільги, декларовані привілеями, поширювалися нарівно на католиків і православних. Отже, як бачимо, Люблінський акт не порушував принципів автономного існування Київської і Волинської земель у складі нової держави, до якої вводила їх історична доля. Згідно з унійним привілеєм, за колишніми литовськими володіннями визнавалися давні кордони, право на власне судочинство, адміністрацію і урядову мову, тобто, висловлюючись по-сучасному --- на культурно-адміністративну автономію. Питання про те, наскільки польський уряд виявився здатним забезпечити реальне дотримання норм цієї автономії, лежить в іншій площині, бо у свідомості тутешніх мешканців гарантований законом особливий статус України-Руси існував, і якраз відповіддю на його порушення стало згодом загострення національної проблеми.
