Віленська угода 1401 р. ліквідувала залежність Великого кня¬зівства Литовського, яке знову стало самостійним.
Основу віленської угоди склала угода, досягнута у Городні (нині Гродно, Білорусь) між 25 і 31 груд. 1400 польс. королем, верховним князем литов. та дідичем Русі Владиславом II Ягайлом та Вітовтом, фактичним правителем ВКЛ. Оформлена кількома актами, зокрема виданими у м. Вільно 18 січ. 1401 від імені:
1) Владислава II Ягайла, який допустив литов. князя Вітовта пожиттєво до участі в управлінні ВКЛ;
2) Олександра (правосл. хресне ім’я Вітовта), який зобов’язувався бути вірним королеві й Короні Польс., обіцяючи, що після його смерті ВКЛ буде повернене королю, його нащадкам і Корони Польської, за винятком земель, наданих пожиттєво його дружині Анні та його братові Сигізмунду;
3) князів, панів, шляхти й «обивателів» литов. та рус. земель ВКЛ, які обіцяли свою вірність королю, Короні й «обивателям» Корони Польської, надання їм в разі потреби військ. допомоги й дотримання умов угоди між королем Владиславом II Ягайлом і кн. Вітовтом
4) грамотою, виданою у м. Радом (Польща) 11 берез. 1401 від імені коронної ради Корони Польської, якою остання обіцяла: дотримуватися умов угоди між Короною та королем Владиславом II Ягайлом і кн. Вітовтом і надавати необхідну воєн. допомогу.
Таким чином, формально віленська угода. не означала інкорпорацію ВКЛ до складу Польс. д-ви, проте визначала його васальну залежність від Корони Польської й польс. короля. Утвердження Вітовта пожиттєвим правителем з титулом вел. кн. литов. передбачало збереження за ВКЛ певної самостійності. Водночас васальний характер зв’язку литов.-рус. еліти з польс. і задекларована віленької угоди необхідність здійснення спільного курсу в зовн. політиці та спільних військ. операціях створювали передумови для повного підкорення ВКЛ Польс. д-ві.
