пользователей: 30398
предметов: 12406
вопросов: 234839
Конспект-online
РЕГИСТРАЦИЯ ЭКСКУРСИЯ

4 курс 2 семестр:
» гена
» мартинов
» дек
» дек 2
» дек 3
3 курс 2 семестр:
» СССР
» ccch 2
3 курс 1 семестр:
» CИД
» СИД 2
» rubel
» Папенко
2 курс 2 семестр:
» Мотрук
» СИТ
» Котляров
» Мельничук
II семестр:
» второй модуль Россия
» Первый модуль Россия
» Давня
» Екзамен Українська Етнологія
» English
» Античність
» етнологія
» Первый модуль Этнология
» первый модуль - нова история Украины
» первый модуль - нова история Украины 2
» второй модуль философия
» Українська мова
» Спецкурс - греки
I семестр:
» История первобытного общества
» История Древнего Востока

Історіографічний блокКонцепція Н Яковенко щодо походження та еволюції української шляхти

Яковенко відрізняє феодальну структуру як надзвичайно стабільну. Навіть татарська навала не змогла зруйнувати певної соц структурної стабільності. Залишається войовнича шляхта – бояри, що стають основою для створення подальшої системи соц відносин. Регіональний патріотизм шляхти. Не без підстав стверджують, що саме Яковенко ввела в обіг саме поняття «українська шляхта», надихнула до життя незаслужено забутий соціальний шар, який зіграв колосальну роль у творенні нашої країни. А «Паралельний світ» є проривом у вітчизняній історії, бо тут досліджується не канва подій, а світогляд людини тих років, способи її відносин із суспільством і з ближніми, її реакції на виклики. Аристократ і шляхтич — різні явища. Вони всі воюють. Воювати — найголовніша функція простого шляхтича. Він платить так званий податок крові. Кожний платить за право існування на землі. Хто оре землю — не воює. Хто воює — той не оре. Так у ранньому Середньовіччі вважали, що Бог поділив людей на три групи — ті, хто моляться; ті, хто воює і ті, хто працює. У кожного своя функція. Шляхта чи дворянство в XVI — XVIII століттях по всій Європі — це люди війни і зброї. Зі свого боку, Н.Яковенко, котра детально вивчала українську шляхту у її розвитку, наголошує на значній ролі у ствердженні козацтва дрібної та почасти середньої православної шляхти.Правове виокремлення"простих станів" (міщанського й селянського) йшло паралельно з утвердженням вищої соціальної позиції "добре народжених", або шляхти. В джерелах, написаних староукраїнською мовою, поняття "шляхта", "шляхетний чоловік" фіксуються з другого десятиліття XV ст.2 Щодо самого слова "шляхтич", то українці — як, втім, і поляки — запозичили його від чехів разом з низкою інших понять зі сфери влади й публічного побуту (пор.: "король", "пан", "сейм", "земство", "грод", "герб" та ін.).Це, зрозуміло, не означає, що в давньоруському суспільстві не відрізняли знаті від простолюду. Однак середньовічний принцип "благородства крові" — вроджених фізичних і моральних переваг, нібито успадкованих з покоління в покоління, — поширювався лише на вузьке, поіменно відоме коло родин нащадків військової аристократії та старої родоплеменної верхівки. Саме до імен цих людей у галицьких документах з середини XIV ст., а у волинських і київських трохи пізніше почали прикладати запозичений з чеської правничої мови титул "пан" 3, якого не знали в княжій Русі (уже в XVI ст. слово "пан" втратить титулярний характер, перетворившись на шанобливий додаток до імені кожної особисто незалежної людини — міщанина, козака, шляхтича). На зламі XV — XVI ст. на Волині й Київщині понад 600 українських родин і називало себе, і вважалося людьми "шляхетського", себто благородного походження. Як і в більшості європейських країн, розширення прошарку старої знаті в Україні відбувалося знизу, за рахунок так званих простих рицарів  — рядових дружинників, двірських слуг або й заможних селян, котрі утримували земельний наділ під умовою виконання збройних послуг у війську патрона. Служба такого типу звалася "боярською" на відміну від служби "тяглої’" — селянської, не асоціюючись з "благородним" походженням: "рицером" міг стати кожний, хто мав змогу озброїтись на власний кошт і, звичайно, був готовий ризикувати життям. Поступове обростання "людей війни" пільгами й привілеями підносило їхній соціальний престиж, збільшуючи відстань між ними й "простими людьми" — купцями, ремісниками, селянами. Відтак, збройна служба стала перетворюватися на родинний фах, а "професійне" визначення — "боярин" чи "рицер" — щодалі частіше доповнювалося предикатом "шляхетний", тобто "добре народжений" (до таких відносили тільки спадкових вояків: "хто з віку бояри суть"). У судових скаргах про образу честі, найраніші випадки яких зафіксовані на теренах Галицької Русі в 1440-х рр., вже добре чутно впевненість шляхтича у своїй безумовній вищості над "простим" чоловіком: "Він його збезчестив, назвавши селянином,іншими словами, смердом" Перетворення бояр-рицарів на шляхту з відповідними змінами колективної свідомості йшло немовби двома хвилями: в Галичині — за польським взірцем, на Волині й Київщині — позірно на підставі галицького взірця, але з істотними відхиленнями. Переломною ж точкою відліку можна вважати 1434 р., коли Галицька Русь була остаточно переведена зі статусу особистого королівського домена на статус повноправного регіону Корони Польської. Цим самим місцеве рицарство автоматично отримувало всі прерогативи, здобуті шляхтою Корони Польської упродовж попереднього століття. Зокрема воно звільнялося від підпорядкування королівським намісникам — "каштелянам", віднині формуючи органи локального самоврядування й судочинства й вирішуючи інші проблеми внутрішнього життя своєї "землі" на регулярних зібраннях — "сеймиках". Натомість ліквідовувалися всі попередні повинності, які накладалися на рицарів як на "слуг" короля. Віднині галицька шляхта, подібно до польської, не підлягала жодним обов’язкам стосовно королівської влади, окрім сплати двох грошів щорічно від лану селянина-підданого; маєток шляхтича не міг бути конфіскований, а його особа вважалася недоторканою без судового вироку; шляхтичеві належало право суду над власними підданими, а його слово прирівнювалося до юридичного доказу. Невдовзі, 1454 р., був оголошений Нешавський привілей, яким король обіцяв не скликати "посполитих рушень" (тобто шляхетського ополчення) без згоди "сеймиків", а знаменита сеймова конституція 1505 p. Nihil novi [Нічого нового] завершила оформлення устрою "шляхетської демократії", ухваливши, що надалі жодного нового закону не буде прийнято без згоди "Посольської ізби" — нижньої палати сейму, складеної з депутатів шляхетських сеймиків.Паралельно зі стереотипом "територіального русина" формується його політизованіший аналог — ментальний стереотип шляхтича "руського племені польської нації" (gente Ruthenus natione Polonus). Етнічна й територіальна тотожність доповнюється політичною — підкресленням своєї приналежності до "польської нації", тобто до політичного "народу-шляхти" всієї Корони Польської. Бурхливий розвиток парламентарних практик, що підносили вагу шляхти в її власних очах, підштовхнув до оформлення відповідної ідеології "народу-шляхти", яка невдовзі тотально підпорядкувала собі шляхетські маси. Серед її базових догматів насамперед слід виділити: а) постулат про рівність "братії шляхетської", без підкреслювання характерного для Західної Європи поділу привілейованого стану на титуловану аристократію і нижчі групи; б) переконаність у тому, що шляхту й простолюд розділяє неподоланна прірва "інакшої крові". Найвиразнішим проявом останнього стала вперше сформульована більш-менш у середині XVI ст. "сарматська" легенда 10, згідно з якою біблійний родовід шляхти й плебеїв виводився від різних синів прабатька Ноя: простолюду від Хама, а шляхти — від Яфети. По довгих мандрівках войовничі "сармати", нащадки Яфета, буцімто осіли в підкорених ними землях Русі й Польщі, започаткувавши шляхетський стан. Для нас чи не найважливішою деталлю у цій легенді є те, що родова еліта України-Русі відчувала себе її інтегральною частиною як спадкоємець "сарматського племені роксоланів", тобто рівноправний з поляками претендент на "сарматський родовід". Наприклад, Станіслав Оріховський-Роксолан у листі 1551 р. до папи Юлія III писав про себе так: "Родом я зі скіфського племені, рутенського народу. В обох випадках також сармат, тому що Русь, моя батьківщина, лежить у європейській частині Сарматії". На рівень інтегрованості шляхти українських воєводств до політичного життя Корони Польської вказує, серед іншого, її активна участь у таких потужних шляхетських рухах 40 — 60-х рр. XVI ст., як боротьба за послаблення позицій церкви і боротьба за так звану "екзекуцію прав", тобто повернення до державного фонду маєтків, переданих королями в заставу магнатам, а фактично використовуваних як спадкова власність. Серед найвидатніших шляхетських ідеологів XVI ст. можемо виділити двох мешканців Галицької Русі — Станіслава Оріховського і Миколая Рея (1505 — 1569). Дані особистості сформулювали 2 політичні стратегії: С. Оріховський ( шляхта будь-якого рівня повинна бути активною, зокрема політично активною: участь у місцевих сеймиках, кожен шляхтич повинен забути про суперечки, виробляти єдину лінію поведінки); М.Рей («консервативна ідея», всі повинні підпорядковуватися шляхетській піраміді, бути неактивними, проявляти пасивність). Щодо стосунків між шляхтою та великим князем Литовським, то Велике князівство за спадковим правом належало неперервній династії Ґедиміновичів в якості патримоніального володіння — їхньої "землі". Отже, всі жителі країни вважалися "слугами" правителя: від "молодших" бояр — шляхти, які, під обов’язком нормованої збройної служби, отримували наділи з великокняжого домену, до осіб княжої крові, котрі "з власної охоти" надавали йому традиційні послуги васалів — auxilium et consilium — "допомогу й пораду" (лат.). Обов’язок "допомоги" полягав у виставленні на війну, розпочату великим князем, власних збройних загонів (князя-васала про початок війни сповіщалося у персонально адресованому листі), а обов’язок "поради" набрав форми почесного привілею, яким користувалося близько 50 княжих і великопанських родин, що "з обичаю стародавного дому своєго" були членами великокнязівської ради. В Україні до васалів такого рангу належали тільки найвпливовіші княжі родини (за термінологією тогочасних актів "княжата головні"): Острозькі з молодшою гілкою Заславських, Збаразькі з молодшою гілкою Вишневецьких, Сангушки, Корецькі, Гольшанські-Дубровицькі, Четвертинські, до еміграції в Москву — Глинські. Члени цих родин судилися виключно перед великим князем, а дехто для печаток на своїх листах використовував не зелений, як решта знаті, а червоний ("королівський") віск. На війну їхні люди йшли не в складі шляхетського ополчення, а в окремих загонах під родовим княжим гербом. На території своїх володінь князь-власник вважався повним сувереном, користуючись: а) правом уставодавства, тобто оголошень власних розпоряджень підданим, надання їм земель під окресленими умовами служби, встановлення податків, повинностей, пільг тощо; б) правом суду, до смертної кари включно. В очах закону прірва між князем і шляхтичем з другої половини XV ст. стала крок за кроком зменшуватись, аж доки це не було остаточно підсумовано на формальному рівні Другим Литовським статутом 1566 р.Щодо Білорусі й Литви, то наступ цієї своєрідної "демократизації" суспільства з багатьох княжих родин витримало тільки дві — відповідно Олельковичі-Слуцькі та Радзивіли (перші вигаснуть наприкінці XVI ст., а другі до останніх днів Речі Посполитої залишатимуться символом литовської окремішності). В Україні, однак, ситуація склалася по-іншому. Політичне гасло віленських правителів: "Ми старовини не рухаємо, а новини не вводимо" виявилося тут напрочуд співзвучним традиційному соціальному укладові, який перемолов тенденції до "демократизації", замінивши старе "княже право" на таку ж сильну, але неформальну залежність шляхти-клієнтів від князя-патрона. У такий спосіб Волинь перетворилася на своєрідний заповідник архаїчних уявлень про владу/підпорядкування, розподілений на сфери впливу між родовими кланами князів-патронів (з другої половини XVI ст. хвиля княжої домінації вихлюпнеться на Київщину й Брацлавщину, а з кінця цього самого століття в лави княжої клієнтури увіллються сотні шляхтичів-галичан, мазурів і малополян, не без азарту "граючи короля" в свиті своїх казково багатих патронів — династіїв блакитної крові, про потенційну небезпечність якої вже давно забули в країні "шляхетської демократії"). Можна виділити два рівні княжої домінації над шляхтою: прямий і опосередкований. У першому випадку йшлося про "потомствених слуг", тобто васалів, які з діда-прадіда володіли княжими селами (разом з селянами-підданими, що тут мешкали) під обов’язком служби. На довготривалість "потомствених служб", початки яких дуже рідко вдається простежити в джерелах, вказують власницькі прізвища шляхти, утворені вже в XVI ст. від назв відповідних сіл так, ніби ці села були, безумовно, власністю родини (за приклад можуть послужити "слуги" в маєтках Острозьких: у Боровичах — Боровицькі, у Житині — Житинські, у Краї — Краєвські тощо). За двірські служби князі також розраховувалися земельними наділами, надаючи їх, немов своєрідну пенсію, іноді в спадкове, іноді в пожиттєве користування. Ось характерний приклад першого: князь Василь Сангушко-Ковельський 1542 р. дарує дворища у Мощоній своєму слузі Демиду Войтковичу. Пом’якшеною формою залежності від князів були взаємини патронату/клієнтури. На слово "клієнт" (від латинського cliens — залежна людина) натрапляємо в латиномовних джерелах, натомість українською мовою (як і польською) клієнтів називали, залежно від їх соціального рангу або "слугами" — для шляхти незначного рівня, винагороджуваної за послуги матеріально, або "приятелями", коли йшлося про знать, якій княжий дім покровительствував в обмін на відданість і сприяння. У цьому значенні слово "приятель" фіксується в староукраїнській мові з останньої чверті XV ст.


15.06.2014; 19:06
хиты: 185
рейтинг:0
для добавления комментариев необходимо авторизироваться.
  Copyright © 2013-2024. All Rights Reserved. помощь