Старокитайську літературу, хронологічними рамками якої є XII ст. до н. е.— III ст. н. е., вперше класифікував Бань Гу. У складеному ним переліку літературних творів перше місце посідають конфуціанські канони: "Книга перемін", "Книга історії", "Книга пісень", "Книга ритуалу", "Весна й осінь", "Бесіди й судження" та ін. Пізніша китайська поезія розвивалася у двох основних жанрах: піснях-гєші та поемах-Фу, на відміну від геші, не співали, а скандували.
За царювання У Ді в ханьській столиці було створено Юефу — особливу "Музичну палату", чиновники якої для збереження спадщини минувшини та з’ясування настроїв народу збирали й обробляли народні пісні. У І—II ст. и. е. в країні побачила світ навіяна народним фольклором анонімна поетична збірка "Дев’ятнадцять стародавніх віршів", віршові твори якої були складені на традиційну для китайської поезії тематику: розлука друзів, сум залишених жінок, ностальгія за рідною домівкою тощо.
Започаткував філософський жанр у китайській літературі конфуціанський канон "Бесіди й судження",
За ханьської доби в Китаї з’явилася також белетристика, яка в середні віки стала основою китайської безсюжетної прози. Це були передусім життєписи, що виділилися з "Історичних записок" Сима Цяня в самостійний літературний жанр.