Соціально-економічна платформа, на якій виник і прийшов до влади італійський фашизм, багатьма своїми рисами була подібною до німецької: така сама економічна криза; погіршення соціального становища більшості населення; падіння авторитету і впливу буржуазно-демократичних інститутів влади і політичних партій; урядова криза тощо. Різниця полягала в тому, що Італія відчула все це на собі дещо раніше, ніж Німеччина.
За умов, коли в результаті війни зазнали краху наймогутніші світові монархії (Австро-Угорщина, Росія), в Італії король утримався при владі. Проте йому довелося піти на серйозні поступки: суттєве скорочення повноважень, передача державі частини маєтностей тощо. В цілому значення монархії у політичному житті країни впало до критичної межі. Не кращим було становище й італійського парламентаризму. Політичні партії з калейдоскопічною швидкістю змінювали одна одну при владі, але становище в країні погіршувалося. Парламент поступово перетворювався на дискусійний клуб, нездатний запропонувати народу конкретні шляхи виходу із кризи.
Зневіра як у монархії, так і в демократії спричинила те, що тисячі знедолених і невдоволених результатами війни італійців почали з прихильністю дивитися на новонароджену політичну силу - фашизм. Спочатку фашистські групи, були нечисленними і малопомітними у політичному житті. У 1919 р. у своїй партійній програмі фашисти запропонували італійцям привабливі й прості для розуміння цілі: встановлення республіки, запровадження Законодавчих зборів, передача землі селянам, обмеження всесилля буржуазії, підвищення заробітної плати, відродження "Великої Італії" тощо.
Як і у Німеччині, в Італії справжніми натхненниками фашизму стали фінансові, промислові кола, великі латифундисти. Вони все настирливіше ставили питання про необхідність сильної влади, здатної стабілізувати ситуацію в країні. А це було вкрай необхідним. На початку 20-х років Італія стояла на порозі соціальної революції більшовицького типу. Саме фашистська партія, створена в листопаді 1921 р., мала свої воєнізовані загони "чорносорочечників", які використовувались для розгрому революційних мітингів, демонстрацій, пікетів страйкарів.
28 жовтня 1922 р. партією Муссоліні був організований мирний похід на Рим бойових загонів (40 тис. осіб), який був представлений як вияв "волі народу" щодо подолання кризи. Уряд був змушений піти у відставку. Події завершилися призначенням 39-річного Б. Муссоліні двадцять сьомим прем'єром Італії. Як того вимагала Конституція, це зробив король країни Віктор Еммануїл. "Революція в спальному вагоні" перемогла.
Наступним кроком до усталення італійських фашистів при владі стало зміцнення їхнього становища в парламенті. У 1923 р. Муссоліні проводить через парламент закон, який встановлював пропорційну систему виборів. Відповідно до нього партія, за яку проголосують 1/4 частина виборців, отримувала 2/3 місць у парламенті. На основі нового закону про вибори в наступному році проводяться парламентські вибори, на яких підозріло точно 3 млн із 12 млн виборців проголосували за фашистську партію. А через два роки спеціальним законом, прийнятим вже фашистською більшістю в парламенті, уряду Муссоліні надається право видавати декрети поза парламентом.
Після цього, в 1926-1927 рр., уряд приймає виняткові закони "Про захист держави", котрі заборонили всі політичні партії, крім фашистської. Опозиційні депутати були виключені зі складу парламенту, а деякі з них заарештовані. Запроваджувалася смертна кара за політичні злочини.
Фашистська диктатура в Італії мала багато спільних рис з диктаторськими режимами в інших країнах. Водночас їй були притаманні деякі особливості. Режим фашистської диктатури випередив процес формування структур влади. Тому він зберіг дофашистські державні інститути (монархію, парламент, вибори до представницьких органів влади тощо), перетворивши їх на прикриття відкритої терористичної диктатури.
Прийнятий у 1925 р. закон "Про повноваження глави уряду" звільнив прем'єр-міністра від контролю з боку парламенту і відповідальності перед ним. Міністри стали його помічниками. Окрім посади прем'єра, Б. Муссоліні обіймав ще сім міністерських посад одночасно. Перефразувавши відомий вислів Людовика XIV, він чітко сформулював суть нового політичного режиму: "Уряд - це я". Диктатор швидко став кумиром прихильників твердої влади у всьому світі'.
Фашистська партія стала складовою частиною державного апарату, її статут затверджувався королівським декретом, а керівник-секретар призначався королем за поданням глави уряду.
Встановлювався режим жорстокого терору, репресій, придушення інакомислення. До апарату терору належали: а) загальна поліція; б) організація охорони від антифашистських злочинів; в) особлива служба політичних розслідувань; г) добровільна міліція національної безпеки. Для позасудової розправи з "ворогами режиму" буяй створені "особливі комісії" - поліцейські суди у складі начальника поліції, начальника міліції, прокурора та когось від громадськості. Важливі політичні справи розглядав особливий трибунал.
Тоталітарний режим прикривався законами про так звану "корпоративну державу" (1926-1934 рр.). У країні за галузевим принципом створювались 22 корпорації, до складу кожної з яких входили представники від профспілки, підприємницького союзу, фашистської партії. Главою кожної корпорації був Муссоліні - міністр корпорацій. Закон надавав корпораціям право видавати правила внутрішнього розпорядку, визначати умови праці, рівень заробітної плати, вирішення трудових спорів (страйки заборонялися). Фашистська корпоративна держава стала знаряддям панування монополій і економічним підґрунтям фашистського політичного режиму.
Позитивною стороною фашистського режиму в Італії стало надання в 1928 р. статусу суверенної держави Ватикану (Лютеранський пакт Муссоліні з Папою Римським Пієм XI).
