В останній чверті XIX століття світ виявився практично поділеним між великими державами, почалася боротьба за його переділ. Завершення об'єднавчих процесів Італії і Німеччини призвело до їхнього дещо пізнішого включення в експансіоністську діяльність+посилення ролі США в колоніальному питанні.
У 1880-х рр. найбільш болючим було питання розділу Африки («африканський пиріг»), яке обоворювалося на Берлінській конференції держав (15 листопада 1884 - 26 лютий 1885). Була визнана законність колоніальних захоплень, а також був проголошений принцип ефективної окупації, суть якого полягала в добуванні сировини в колоніях.
Португальці, що розраховували об'єднати свої володіння в Анголі і Мозамбіку в єдину колонію, натрапили на опір Великобританії, яка розглядала африканську територію на південь від екватора як сферу власних інтересів. Витіснені з басейну Конго активністю французів і бельгійців і їх першопрохідців П'єра де Бразза і Генрі Мортона Стенлі, португальці виявилися в програші.
Берлінська конференція визнала існування Вільної держави Конго, що був особистим володінням короля Леопольда II (1885-1908) із жорстоким режимом експлуатації місцевого населення. Наслідком Берлінської конференції стала активізація держав по колонізації «чорного континенту».
Італійці закріпилися на Сомалійській півострові, але не змогли завоювати Ефіопію. Ряд колоній був заснований Німеччиною: Південно-Західна Африка, Того, Камерун, Східна Африка (сучасна Танзанія). Франція розширила свої володіння в Північній і Західній Африці, а Великобританія - в Південній і Східній Африці, володіючи на заході «чорного континенту» лише Золотим берегом (Гана) і Нігерією. За англо-німецьким угодами 1890 р Британії перейшла Кенія, а після неї Уганда. Встановивши протекторат над Єгиптом в 1882 р, Британія після багатьох перипетій зайняла Судан (1897-1898), на який претендувала також Франція (експедиція Маршана до Білого Нілу). Франко-британський конфлікт в Фашоді (1898) мало не призвів до війни, проте Франція відступила, відмовившись від претензій на вихід до Нілу і отримавши деякі компенсації в Центральній Африці за угодою від 21 березня 1899 р.
Розділ Африки був практично завершений до 1900 р ., але залишалося ще кілька спірних територій. На початку XX століття розгорнулася боротьба за Марокко, яке Німеччина оскаржувала у Франції та Іспанії, наслідком чого стали дві марокканських кризи (1905 та
1911 рр.). До початку XX століття відноситься захоплення Мавританії Францією, Лівії Італією. Англо-бурська війна 1899-1902 рр. мала результатом анексію Великобританією бурських республік Трансвааля і Оранжевої. Єдиними суверенними державами в Африці на південь від Сахари залишилися Ліберія та Ефіопія, в Азії-Китай, хоча і зберіг номінальну незалежність, був змушений відкрити свої порти для торгівлі з Заходом і поступитися частиною своєї території в оренду західним державам і Росії.
Наймолодшою колоніальною імперією, що утворилася на рубежі XIX і XX століть, були США. В результаті іспано-американської війни 1898 р сторона, що програла - Іспанія змушена була передати США залишки своєї 400-річної імперії - Філіппінські острови, Пуерто-Ріко і Гуам, а також Кубу. Решта іспанських тихоокеанських островів була продана Німеччині в 1899 р. Наприкінці XIX століття американські володіння розширилися Гаваями, а також зоною майбутнього Панамського каналу.
