М. Лютер народився в сім'ї заможного бюргера. З раннього дитинства він вірив у Бога як великого й справедливого Суддю, який карає винних і захищає слабких. Після закінчення Ерфуртського університету Лютер вирішив присвятити себе богослов'ю та пішов до монастиря, але й там не знайшов спокою. Він не міг зрозуміти, чому життя в монастирі так відрізняється від того, що проголошувала церква і чого вона вимагала від інших. Водночас наполегливо вчився, шукав відповідей на свої запитання у книгах. 18 жовтня 1512р. Мартин Лютер отримав ступінь доктора теології. Невдовзі після цього він обійняв посаду професора біблійних студій Вітенберзького університету та став священиком міської церкви. Обидві посади він займав до самої смерті. 1510р. він уперше зайнявся владнанням орденських справ і здійснив подорож до Риму, яка його розчарувала. Відтоді він займався переважно адміністративною роботою. А 1515 р. він навіть став членом конгрегації одинадцяти саксонських монастирів у представництві вікарія в Штаупніці. Все виглядало так, що і як викладач, і як священик, і як член ордену Лютер став славою університету і гордістю ордену. Але саме в ці роки першого публічного успіху Лютер пережив сильні спокуси. Це був час його «монастирської боротьби», коли перед лицем закону Божого йому відкрилася з усією очевидністю позбавленість сенсу і навіть шкідливість благочестя у справах і причастях . Острах за свою долю посилив спокусу і призвів до важкого внутрішнього зламу , у стані якого Лютер глибоко переживав муки неприкритої, безвихідної облишеності Богом, уявляв собі, наче на нього впав вічний гнів Господній. 31 жовтня 1517 р. Лютер вивісив на дверях церкви у Віттенберзі свої “95 тез” проти зловживань продажем індульгенцій. У тезах Лютера в загальних рисах визначилися основи нового вчення. Чільне місце в ньому належало трьом положенням: 1.Людина спасається лише своєю вірою. 2.Спасіння отримується лише Божою милістю і не залежить від будь-яких “заслуг” людини, бо не люди, а лише Бог знає справжню вартість “добрих справ”. 3. Єдиним авторитетом у справах віри є Святе Письмо, Слово Боже. Це вчення М. Лютера, що його можна стисло схарактеризувати як “спасіння вірою”, мало далекосяжні наслідки. Якщо спасіння залежить лише від Божого милосердя, то виникало питання: для чого потрібне посередництво католицької церкви, всієї величезної церковної ієрархії на чолі з папою? Вчення Лютера перекреслювало обов'язковий для католика авторитет, поряд зі Святим Письмом, рішень папи й церковних соборів. На думку його, про це не йдеться у Святому Письмі, а тому це слід відкинути, як “людські вигадки”. Виступ Лютера дістав підтримку значної частини населення Німеччини. Багато людей стали перекладати тези Лютера з латини німецькою й поширювати їх по всій країні. Католицька церква засудила виступ Лютера, папа Лев X відлучив його від церкви. Одначе німецькі князі на з'їзді у Вормсі вирішили підтримати Лютера. Він дістав можливість сховатись у князя Саксонії в замку під назвою Вартбург. Через стрімкий розвиток руху в Німеччині римський папа та вище духовенство не наважилось розправитись із Лютером швидко і негайно як вони того хотіли. Будучи в осередку руху Лютер зайняв спочатку тверду позицію по відношенню до папської курії. Він відкрито признавав, що він наслідував Яна Гуса, і заявив публично на диспуті в Лейпцигу в 1519 г., що відомий чеський реформатор був неправдиво звунуваченим Константинським собором і спаленим. В розпалі боротьби з папским Римом Лютер в 1520 р. звернувся навіть до тезисів вчення чеських таборитів і вимагав накинутись «на кардиналів, пап і всю зграю римського Содому» зі зброєю в руках і «обагрити руки кров'ю». В тому ж році Лютер спалив публічно папську буллу, яка оголошувала його відлучення від церкви. Занята Лютером рішуча позиція проти папства поставила його в центр всенародного руху, який мав виключне політичне значення і був необхідним етапом боротьби проти раздробленості в Німеччині.
