Наприкінці XV — на початку XVI ст. Німеччина була складовою частиною Священної Римської імперії, до назви якої тоді додали слова “німецької нації”. Обирався імператор: на зборах курфюрстів (князів виборців). Починаючи з 1438 р. і до 1806 р. імператори обиралися з родини Габсбургів.Німеччина у XV ст. була типовою середньовічною країною, розділеною на багато карликових князівств (курфюршеств). Роздрібненість у ній не долалася, як в інших країнах, а підсилювалася. Число самостійних територіальних одиниць сягало тисячі. Хаотичність і роз´єднаність гальмували економічний розвиток, хоча німецькі міста усе ще відігравали значну роль у світовій торгівлі. Обстановка у Німеччині склалася така, що усі суспільні стани — і селяни, і бюргери, і навіть лицарство — були налаштовані опозиційно до князів — «імперських чинів». Вимоги селян яскраво видно у різних програмах, що з’являлись у ті часи у великій кількості — особливо у так званих
«дванадцяти статтях» й у гейльброннському проекті.
«Дванадцять статей», що побачили світ
1524 року були ніби селянським маніфестом. Вимоги ці були базувались єдине на святому Письмі. Зовсім не зачіпаючи питань громадського устрою, «статті» домагались лише свободи євангелічної проповіді, скасування кріпацтва, усунення найбільш тяжких феодальних повинностей та знищення привілеїв, що пригнічували масу народу. У ній висувалися вимоги скасування особистої залежності селян і десятини, зменшення оброку й панщини. Покарання селян мали відбуватися за рішеннями суду, а не панами. Священика для кожного села мала обирати сільська громада. Укладачі “12 статей” знали й розуміли побажання селян і вдало їх висловили. У роки Селянської війни ця програма перевидавалася 25 разів. Представники бюргерства та рицарства висунули “
Гейльброннську програму”. У ній висловлювалися вимоги посилення імперської влади, скасування митних зборів усередині країни, запровадження єдиних монет і мір. Селяни мали звільнятися від особистої залежності за викуп у розмірі 20-кратної вартості сплачуваних податків. У здійсненні вимог цієї програми були зацікавлені насамперед підприємці, оскільки вони створювали умови для розвитку ринкових відносин. Головна думка цього проекту — звільнення селян з-під влади дворян, з винагородою останніх з церковного майна, і реформа судів, на підставі виборчого й загальностанового начал. Влітку 1524 року почались повстання на верхньому Рейні; потім, потроху розповсюджуючись, вони у 1525 році охопили собою всю Німеччину, за винятком північної її частини, причому образ дій селян ставав все рішучішим внаслідок того опору, що вони зустріли, й посилення антибаптистських проповідей. Нарешті, розпочався справжній терор. Грабежі й насилля відштовхнули від селян багатьох з числа тих, хто співчував рухові. Повна розрізненість повсталих селян, вкрай погане озброєння, відсутність звичок до дисципліни та організації, а також нестача досвідчених вождів — все це перешкоджало успіху інсургентів, особливо після того, як євангелічні та католицькі володарі об’єднались для придушення заколоту. Курфюрст саксонський Іоанн Твердий в союзі з Філіпом Гессенським, саксонськими герцогами Георгом та Генріхом, та іншими князями завдав під Франкенгаузеном рішучої поразки селянам Розгубленість серед селян посилилася після того, як Лютер гнівно засудив повсталих і закликав їх скласти зброю. Лютер проголосив, що особиста залежність селян не суперечить Святому Письму, а тому виступати проти неї — гріх. Для придушення повстання німецькі князі зібрали велике, добре озброєне військо з дворянської кінноти і найманців. У травні 1525 р. біля міста Франкенгаузена повстанців було розгромлено. Із 8-тисячного селянського війська 5 тис. загинули. Поранений Томас Мюнцер потрапив у полон і після жорстоких тортур разом із 92 прибічниками був страчений. Приблизно тоді ж було придушено повстання і в Південній Німеччині. Та сама доля спіткала й очільників інших селянських банд в центральній Німеччині, розбитих та розсіяних союзними князями. Винищенням поселян при Цаберні й Шейвейлері завершився селянський рух в Ельзасі. У Вюртемберзі й Франконії головнокомандувач армії швабського союзу, Трухзес фон Вальдбург, разом із курфюрстом пфальцьким, після кількох битв цілком придушив повстання. Примирення селян усюди було проведено з величезною жорстокістю. Дещо довше тримались селяни у південній Швабії, архієпископстві Зальцбурзькому й Тіролі: в останніх двох областях правителі змушені були навіть піти на деякі поступки.
