«ТІ, що моляться»...
Утворилося ще на початку середньовіччя, коли Європа стала християнською. Основним обов’язком духовенства було здійснювати богослужіння та церковні таїнства (хрещення, вінчання, причащання, сповідання тощо).
Духовенство не було однорідним. Воно поділялося на розряди — духовні сани, від найвищих (прелати) до найнижчих (рядові священики та їхні помічники). Відбувся також поділ духовенства на «біле» (священики й ті, хто допомагав їм у богослужінні) і «чорне» (монахи, ченці). Монахам з самого початку заборонялося одружуватися, на латинське (західне) «біле» духовенство ця заборона поширилася в X I ст.
Священиками і монахами ставали представники різних суспільних груп, від молодших синів феодалів (їх віддавали в монастир, щоб вони не претендували на батьківський спадок) до селянських дітей.
Рукопокладав (висвячував) у священики єпископ, який дбав про те, щ об висвячений мав «титул» — гарантований прибуток. «Титул» надавав священику здебільшого місцевий феодал, том у до XI ст.
духовенство залежало від світської знаті. «Титулом» служив у середньовічній Європі, як правило, земельний наділ.
Священики жили «вмиру», тобто серед мирян, а монахи — найчастіше за монастирськими стінами. Вважалося, що монахи здійснюють більший духовний подвиг і що їхні молитви краще доходять до Бога. Щоб стати монахом, спершу треба було пройти випробування фізичною працею і послухом. Послушники (хто проходив випробування) ще могли повернутися до світського життя, але після посвяти вони вже назавжди залишалися у духовному сані.
«Ті, що воюють»...
Усі феодали вважалися рицарями, тобто воїнами-кіннотниками. Стихією рицарів були війни. Коли війна припинялася, рицарі, чекаючи наступної, випробовували свою силу й відвагу в турнірах і на полюваннях з соколом (лук і стріли вони вважали плебейською зброєю). На турнір прибували рицарі з найвіддаленіших куточків країни, адже на ньому можна було не лише себе показати, а й розбагатіти.
Рицарі не могли похвалитися своєю освіченістю, вони цілком віддавалися воєнному ремеслу — і страшенно пишалися цим. До іншого люду, особливо до селян, своїх годувальників, вони ставилися зневажливо. При цьому вони вважали себе захисниками знедолених, хоча гнобили їх.
Рицар мав жити за особливим кодексом честі. Рицарська честь не дозволяла йому вступати у двобій з нерівнею, вимагала бути щедрим. Нажите на війні чи турнірах багатство рицар розтринькував, роздавав, програвав, пропивав, аби лише його не вважали скупим. Вважалося ганебним, коли рицар зраджував своє слово чи свого сеньйора, не закохувався до безтями в даму, виявляв боягузство. Він мав зневажати торгівлю і фізичну працю.
Насправді ж у рицарському середовищі вистачало і віроломних, і корисливих. Наприкінці середньовічної доби, через поширення в Європі «вогненних труб», тобто вогнепальної зброї, рицарство опинилося на задвірках історії. Багато рицарів, які вміли жити лише з війни, зайнялися розбоєм і остаточно настроїли проти себе суспільство.
«Ті, що працюють»...
Селяни працювали і на себе, і на феодала. Віддавали вони феодалу частину своєї праці по-різному. Одні забезпечували феодала продуктами (збіжжям, ягодами, грибами, рибою, медом тощо), інші обробляли своїми знаряддями праці й кіньми його ниву, треті давали йому певну грошову суму (щоб її мати, збували на ринку свою продукцію). Селянин не міг без дозволу пана ні передати своє майно у спадок дітям, ні видати свою доньку заміж. Він мусив за встановлену паном високу плату молоти своє збіжжя в його млині, випікати хліб у його пекарні, чавити виноград його виноградним пресом.
Частині селян було заборонено залишати маєток свого пана, вони були прикріплені до землі — кріпаками. Таким селянам жилося найтяжче. Але в XIV ст., потребуючи грошей, феодали почали масово відпускати кріпаків на волю за викуп.
Селянин і феодал залежали один від одного, і це пом’якшувало стосунки між ними. Проте в скрутну годину селяни переставали бачити в сеньйорах своїх захисників, втрачали до них повагу і навіть повставали проти них.
Селяни у середньовічній Європі жили громадами. Так легше було захищати свої інтереси, зберігати побутові й культурні традиції. Вони спільно користувалися угіддями (лісом, водоймищами, луками, пустищами), й не лише працювали до сьомого поту, а й гуртом організовували своє дозвілля — бенкети, танці та ігри.
Поява середньовічних міст ускладнила устрій суспільства. В ньому з’явилися нові групи населення: ремісники, купці, інтелектуали та ін. Поступово утворився міський стан, який мав особливі права та обов’язки і відігравав дедалі більшу роль у суспільному житті.
В Х ІУ -Х У ст. рицарство змінив дворянський стан. До нього належали вищі королівські посадовці, воїни-васали, тобто ті феодали, які користувалися однаковими спадковими привілеями, керувалися певними нормами моралі. Дворяни вважали ганебним для себе займатися фізичною працею чи торгівлею. Вони жили за рахунок праці селян, служили в армії чи при королівському дворі. Майже повсюди протиставляли себе «нижчим» станам, хотіли панувати над ними. Саме дворянство при цьому поділялося на вище і нижче.
До дворянської верхівки належали вихідці з прадавніх аристократичних родів (дворяни за походженням). Вони мали відповідні дворянські титули. Наприклад, в Англії І це були лорди, що складалися з герцогів, маркізів, графів, віконтів і баронів. Ті, хто не народився дворянином, а став ним (здобув дворянство на державній службі чи купив його) вважалися другосортними дворянами. Нижчим дворянством було середнє та дрібне рицарство.
