Історію середніх віків вивчають, користуючись численними історичними джерелами: архітектурними пам’ятками, речовими пам’ятками, писемними історичними джерелами, етнографічними джерелами тощо. Так, пам’ятки архітектури ніби переносять нас у далеку минувшину. Адже й нині в деяких містах можна побачити старовинні церкви та собори, замки й фортечні мури, а також цілі квартали будинків.
Візантійський імператор Юстиніан І звелів у VI ст. кодифікувати римські закони. Так з'явилися на світ "Кодекс Юстиніана" (закони римських імператорів II—VI ст.), "Нові закони" (новели) — пізніші едикти самого Юстиніана І, Дігести (чи Пандекти — систематизовані висловлювання найавторитетніших римських юристів у 50-ти книгах), Інституції .
У Західній Європі до XI—XII ст. користувалися "Кодексом імператора Феодосія II" — більш раннім зведенням римських законів. Кельти, германці та слов'яни з появами у них держав, а також тісні контакти з романізованим населенням, яке вже мало писані закони, посприяли писемній фіксації норм звичаєвого права і в них. Так з'явилися наприкінці V — на початку IX ст. їхні судебники, які в медієвістиці називаються "правдами" (Бургундська, Вестготська, Салічна, Рипуарська, Саксонська та інші "правди'). На Британських островах "правди" з'явилися в VII—XI ст. Із варварських "правд" найціннішою для дослідника германського світу є "Салічна правда", яка виникла вVI ст. у салічних (приморських) франків і відображала найдавніші норми звичаєвого права. Текст "правд" доповнювався і правився.
Так поступово склалося королівське законодавство, найціннішим пам'ятником якого є капітулярії франкських королів VIII—IX ст., особливо "Капітулярій про маєтки" Карла Великого. Капітулярії поєднували в собі норми державного і вотчинного права й містили цінну інформацію про господарство, соц. устрій, політичні інститути, військову організацію тощо.
Серед документів ранньосередньовічного діловодства виділяються своєю інформативністю так звані формули — грамоти, складені за певним зразком. У формулах зафіксовані випадки дарування землі, звільнення рабів тощо, одним словом — епізоди соціально-економічної та політичної історії.
Цінним джерелом для вивчення соціально-економічних процесів у ранньому Середньовіччі є інвентарні описи маєтків, складені в VI—XI ст.- поліптики.
Історіографічні пам'ятки: історії — великі описи важливих політичних подій, до нас дійшли "Історія війн Юстиніана", написана в VI ст. Прокопієм Кесарійським, "Хроніка" монаха Ісидора Севільського (кінець VI — 30-ті роки VII ст.), присвячена історії вестготів, "Історія франків", написана її VI ст. Григорієм Турським. Біографії:("Життя Карла Великого" Ейнгарда, IX ст.) та аннали — фіксацією найважливіших історичних подій за той чи інший рік. Розквіт західноєвропейської анналістики , припав на VIII—X ст. Житія святих, з'явилася за доби християнізації (IV—VIII ст.) та іконоборського руху у Візантії (VIII—IX ст.). Ці джерела особливо цінні для дослідження духовної культури народних мас. До цього типу джерел відносять також церковні проповіді.
Публіцистичні матеріали, що містяться в посланнях й, особливо, у трактатах, Вони цінні як пам'ятки громадської думки, містять важливі повідомлення про державний устрій, зовнішню політику, про сусідні народи, суспільні зв'язки тощо. Найвідоміші— трактати "Про двірцеве та державне управління" (написаний наприкінці IX ст. для короля Карла Простуватого реймським архієпископом Гінкмаром), "Про управління імперією" (його в середині X ст. адресував своєму синові Роману візантійський імператор Константан VII Багряно-родний), "Християнська топографія" (його автором був візантійський купець Козьма Індікоплав (VI ст.)). Вадою цих джерел є те, що вони нерідко побудовані на свідченнях, почерпнутих із третіх рук.
Дуже цінним джерелом слугують пам'ятки народного епосу. Епічні твори складені не латиною, а живими народними мовами. Серед них виділяються німецька "Пісня про Хільдебранта" (IX ст.) та англійський "Беовульф" (близько 1000 р.), германська "Пісня про Нібелунгів" (близько 1200 р.).
