. Переговори й консультації з підготування Наради з питань безпеки і співробітництва в Європі велися шість років (1969— 1975 рр.). У цій роботі брали участь представники 33 європейських країн (за винятком делегації Албанії), а також США й Канади — держав, які відіграють велику роль у світовій та європейській політиці, у тому числі — як члени НАТО. Нарада відбулася 31 липня— 1 серпня 1975 р. у столиці Фінляндії — м. Гельсінки. Вона увінчалася підписанням 1 серпня Підсумкового акта — найважливішого політичного документа, що відіграє велику роль у формуванні міжнародних відносин і в наші дні. Цей акт мав такі розділи: з питань безпеки в Європі; з економічного, науково-технічного співробітництва та охорони навколишнього середовища; з гуманітарних питань; з урахування й виконання положень Підсумкового акта; продовження розвитку міжнародних контактів, у тому числі — організації нових зустрічей і нарад, подібних до Гельсінської. Такі зустрічі держав—учасниць загальноєвропейської наради відбулися згодом у Белграді (1977—1978 рр.) Мадриді (1980— 1983 рр.), Стокгольмі (1984—1987 рр.), Відні (1986—1989 рр,). Гельсінська нарада була унікальним, безпрецедентним яви¬щем у міжнародному житті, відігравши велику роль.у стабілізації становища у світі, запобіганні сутички між двома системами, що призвело б до загибелі людської цивілізації. Одним із результатів форуму в м. Гельсінки стало створення постійної Наради з питань безпеки і співробітництва в Європі (НБСЄ), яка до 90-х рр. охопила більш як 50 держав Європи, США і Канади. Нині вона має політичні механізми., що забезпечують можливість оперативно реагувати на порушення прав людини. НБСЄ опікується також питаннями безпеки і роззброєння, співробітництва у сфері економіки й охорони навколишнього середовища, формування образу нової, неблокової Європи. Однак у 70-х рр. розрядка міжнародної напруженості, кульмінацією якої була Гельсінська угода 1975 р., не стала незворотною. Недовіра між країнами двох блоків, і насамперед — СРСР та США, не зникла, а, навпаки, загострилася. На міжнародних відносинах позначилась економічна криза 1973—1974 рр. Країни Заходу, зосередившись на внутрішніх проблемах, послабили контроль над своїми зонами впливу. Цим відразу скористався Радянський Союз для проникнення в нові регіони. Прихід до влади уряду С. Альє'нде в Чилі (1970 р.), переворот в Ефіопії (1974 р.), здобуття незалежності Анголою та Мозамбіком після революції в Португалії (1975—1976 рр.), об'єднання В'єтнаму в єдину державу (1975 р.), встановлення прорадян-ських режимів у Камбоджі та Лаосі, переворот в Афганістані (1978 р.), прихід до влади Д. Ортеги в Нікарагуа (1979 р.) — усе це події, на яких позначилося втручання Радянського Союзу.
