41. Нормалізація американсько-китайських відносин. До кінця 1960-х рр. розбіжності між двома комуністичними гігантами - СРСР і КНР - вийшли на новий рівень, переставши бути лише міжпартійними і ставши, по перевазі, міждержавними. Випробування атомного (1964 г.), а незабаром - і термоядерного (1967) зброї в Китаї викликало серйозну заклопотаність у Москві, тим більше що перетворення КНР в ядерну державу супроводжувалося загостренням внутрішньополітичної боротьби (в рамках "великої пролетарської культурної революції") і вкрай агресивними заявами і діями китайських керівників. Дуже небезпечною тому була "військова тривога" на радянсько-китайському кордоні (серпень - вересень 1969 г.): серія прикордонних інцидентів могла перерости в глобальний конфлікт із застосуванням ядерної зброї (у всякому разі, в Москві на досить високому рівні розглядався в цей період варіант нанесення превентивного ядерного удару по китайській ядерній інфраструктурі). Свої причини для зближення з американським "паперовим тигром" були і у китайських товаришів. Вони віддавали собі звіт в тому, що повернення до "братерську дружбу" з Радянським Союзом неможливо; припинення радянської допомоги в 1960 р стало важким ударом для китайської економіки і мало вкрай негативні наслідки для радянсько-китайських відносин. У липні 1971 р радник президента з питань національної безпеки Г. Кіссінджер в ході секретного візиту в Пекін погодив з китайським керівництвом основні умови нормалізації американо-китайських відносин. У жовтні 1971 р КНР була прийнята в ООН (і стала постійним членом РБ), в той час як Тайвань "добровільно" покинув ООН. Як свідчить реакція Кремля на нормалізацію американо-китайських і японо-китайських відносин, там були явно не готові до такого повороту подій. Протягом першої половини 1970-х рр. радянська політика в регіоні зводилася, по суті справи, до спроб залякати Вашингтон "жовтої небезпекою" - тобто швидким зростанням японської економіки і швидким зростанням китайського населення. Марні потуги! Що стосується зростання японської економіки, то це, власне кажучи, спочатку було метою американської політики щодо Японії. Що стосується китайської загрози, то реально в той час Китай міг загрожувати не США - а Радянському Союзу. Вашингтон наполегливо ухилявся від спроб Москви втягнути його в ангі- китайський стратегічний альянс. Радянсько-американські угоди про заходи по зменшенню небезпеки виникнення ядерної війни (1971) і про запобігання ядер війни (1973 г.) були сформульовані, за наполяганням Вашингтона, в нарочито туманних виразах, щоб уникнути будь-якого було враження про антикитайської спрямованості цих документів. Фактично американо-китайське зближення початку 1970-х рр. (І негнучка позиція Москви в японо-радянських відносинах) надали Сполученим Штатам можливість для надання додаткового натиску на Радянський Союз. У цих умовах СРСР був змушений у своїй регіональній політиці орієнтуватися на своїх найближчих союзників - Монголію, КНДР і Соціалістичну Республіку В'єтнам - тобто на країни, які в силу ряду причин опинилися за бортом тих інтеграційних процесів, які відбувалися в той період на Далекому Сході і куди були залучені Японія і США. Іншими словами, Москва фактично виявилася в опозиції набирали силу в регіоні процесам розрядки.
