Крах антипартійної групи сприяв посиленню критики культу особи: тепер засудженню разом із Сталіном піддавалося його найближче оточення: Молотов, Каганович, Маленков. Саме на них була покладена відповідальність за «суб'єктивний підхід до деяких творів мистецтва», коли в травні 1958 р. ЦК КПРС переглянув прийняту в 1948 р.ухвалу «Про оперу “Велика дружба” В. Мураделі». Творчість Р. Мяковського, С. Прокофьева, А. Хачатуряна, Д. Шостаковича відтепер офіційно не вважалося «формалістичним». Втім, звинувачення були зняті лише з окремих авторів, а в цілому ухвала 1948 р. оцінювалася як що «зіграло позитивну роль в розвитку радянського музичного мистецтва». При обговоренні нового партійного документа підкреслювалося, що «ставити під сумнів основні положення ухвал 1946–1948 рр. Непорушними залишалися ухвали «Про журнали “Зірка” і “Ленінград”», «Про репертуар драматичних театрів і заходи по його поліпшенню». Продовження ліберальних кроків не послідувало. Навпаки, осінню 1958 р. вітчизняна культура пережила ще одну кризу, що увійшла до історії як «справи Пастернака». У 1956 р. Б.Л. Пастернак запропонував для публікації журналу «Новий світ» роман «Доктор Живаго», присвячений. Відділ культури ЦК КПРС розцінив книгу Пастернака як «твір, пройнятий ненавистю до радянського ладу».У листопаді 1957 р. «Доктор Жіваго» був виданий в Італії. Протягом року він витримав ще вісім видань в різних країнах. У жовтні 1958 р. Пастернаку була присуджена Нобелівська премія в області літератури. Керівництво Союзу письменників одноголосно засудило Пастернака і виключило його з членів СП СРСР. Пастернака змусили відмовитися від премії. Проте припинити саму «відлигу» прихильникам жорсткого курсу тоді не вдалося. Саме у 1958 р. виникло таке унікальне явище, як поетичні вечори просто неба. Друга половина 50-х рр. відрізнялася небувалим раніше інтересом до поезії. Величезною популярністю користувалися молоді поети-сучасники: Б. Ахмадуліна, А. Вознесенський, Е. Евтушенко, Б. Окуджава.Ще одним підтвердженням непорушності радянської цензури стала історія романа-епопеї В. Гроссмана «Життя і доля». Автор віддав свій рукопис для публікації в журнал «Прапор». На засіданні редколегії роман був одностайно знехтуваний як антирадянський. В лютому 1961 р. співробітники КДБ провели обшуки в квартирах письменника і членів його сім'ї і вилучили всі екземпляри рукопису, чернетки, підготовчі матеріали. Письменник кілька разів звертався у високі партійні інстанції, аж до Хрущова, добиваючись повернення романа, проте марно.Публікація романа «Життя і доля» на батьківщині відбулося в 1988 р.
