Сталінське правління і його система організації суспільства вийшли з переможної війни зміцнілими. Минула слава Росії стала для Сталіна одним із доказів на користь спадкоємності його режиму по відношенню до старої Російської держави. Ідеологія і політична практика сталінізму набрала відкрито великоруських націоналістичних рис. Проголошувалось скрізь і всюди, що в економіці і політиці, філософії і науці саме російська думка має "всесвітньо-історичне значення". Російський народ, за словами Сталіна, "заслужив у цій війні загальне визнання як керівна сила Радянського Союзу серед усіх народів нашої країни". Російський народ проголошувався як найбільш передовий за рівнем культури та економічного розвитку. Влітку 1946 р., у момент загострення голоду, був розпочатий широкий наступ на автономію культурного життя і, особливо, проти національних культур. Проведення цієї компанії пов'язано з іменем А.О.Жданова, вона увійшла в історію під назвою "жданівщина", хоча справжнім керівником і організатором її був Сталін. Сталінське керівництво боялось живої творчої думки. Першими об'єктами критики стала література, кіно, театр. Наступного року була проведена атака на філософському фронті, потім - економічному, мовознавчому, музичному. Природничим наукам великої шкоди завдала "перемога" Лисенка на "біологічному фронті". Посилились репресії, особливо проти інтелігенції. Розгорнулась з новою силою антисемітська кампанія. Найбільш відомі сталінські акції цього часу -"ленінградська справа" і "справа лікарів". "Ленінградська справа" була організована проти відомих партійних і державних діячів, які висунулись на керівні посади з Ленінградської пар-торганізації. Приводом до початку справи послужив анонімний лист, одо звинувачував ленінградських партпрацівників у фальсифікації результаіів виборів на партійній конференції. Однак справжньою причиною фабрикації "ленінградської справи" було прагнення Сталіна розправитись з тими силами в партії і державі, які могли виступити проти диктатури. Адже в роки війни, особливо в дні блокади, в Ленінграді виросла плеяда працівників, які могли самостійно приймати відповідальні рішення, мали неабиякий авторитет та організаторські здібності. У 1949 р. були заарештовані секретар ЦК ВКП(б) СКузнецов, Голова Ради міністрів РРФСР І.Родіонов, Голова Держплану СРСР М.Вознесенський, перший секретар Ленінградського обкому П.Попков та інші. Після їхнього розстрілу було репресовано ще більше 200 партійних і державних працівників Ленінграду. Справа лікарів була організована на початку 1953 р. у зв'язку із звинуваченням кремлівських медиків у шкідницькому лікуванні керівників партії і держави. Більшість лікарів були євреями і справа мала антисемітську спрямованість. Дехто з дослідників вважає, що вона мала завдати удару по Л.Берії, тому що відразу після смерті Сталіна, що врятувала їх від розправи, вони були звільнені. Отже, репресивна машина продовжувала працювати в безперервному режимі до 1953 р.
