Швидке просування фашистських військ змусило радянський уряд вже в перші дні війни ухвалити рішення про евакуацію промислових підприємств і іншого майна з районів, яким загрожувала окупація, на схід. 24 червня 1941 р. була утворена Рада з евакуації на чолі з Н.М. Шверником. Було прийнято Ухвалу «Про порядок вивозу і розміщення людських контингентів і цінного майна». Протягом 1941 р. на схід було евакуйовано 2593 підприємства, понад 11 тис. тракторів, величезну кількість худоби і іншого колгоспного і радгоспного майна, багато наукових установ і учбові заклади. З прифронтової смуги було вивезено понад 10 млн.чол. На новому місці треба було звести виробничі корпуси, змонтувати устаткування, підключити комунікації, налагодити побут робочих і їх сімей. Будівництво йшло цілодобово. Нерідко заводи починали працю ще до остаточного завершення будівництва. З другої половини 1942 р. розвернулося і нове капітальне будівництво в східних районах. За три роки було побудовано більше 200 доменних і мартенівських печей, 56 прокатних станків, 67 коксових батарей. Значно збільшилося виробництво нафти у Волжско-уральском район,Казахстані і узбекистані. Виріс видобуток вугілля в Карагандинському, Кузнецком, Воркутінськом і інших вугільних басейнах. З березня 1942р. припинилося падіння військового виробництва і почалося його зростання. Війна загострила ситуацію з трудовими ресурсами. У зв'язку з втратою густонаселених західних районів і мобілізацією в Червону Армію значно скоротилася чисельність працівників. Якщо в першому півріччі 1941 р. в народному господарстві було зайнято 31,8 млн. робочих і службовців, то в другому півріччі — 22,8 млн., а в 1942 р. — 18,4 млн. Чоловіків призовного віку, що пішли в армію, замінили підлітки, жінки, люди похилого віку.Прагнучи максимально забезпечити робочою силою оборонні галузі, держава удалася до масового заклику працівників легкої промисловості, сільського господарства, ряду інших галузе на підприємства важкої промисловості. Робочі військових заводів і транспорту вважалися мобілізованими. Самовільний відхід з підприємств заборонявся.Трудівники тилу працювали без відпусток і нерідко без вихідних по 10–12 годин на добу. Масового характеру набув рух «Працювати не тільки за себе, але і за товариша, що пішов на фронт». З'явилися «двухсотники», що виконували за зміну по дві норми. В той же час очевидно, що реальні успіхи соціалістичного змагання військових років значно перебільшувалися в пропагандистських цілях.Двократне збільшення продуктивності праці протягом двох років в умовах значного погіршення складу працівників не може бути пояснене ні масовим ентузіазмом, ні постачаннями сучасної високопродуктивної техніки по ленд-лізу. Ряд сучасних авторів приходить до висновку про значне розповсюдження приписок у військовому виробництві, плани, складені на підставі завищених заявок військових, нерідко виявлялися нереальними, а спотворення звітності полегшувалося неминучою плутаниною військового часу.Війна нанесла колосальну втрату вітчизняному сільському господарству. У 1941–1942 рр. в руках окупантів опинилася близько половини посівних площ і поголів'я худоби, майже третина енергетичних потужностей сільського господарства. Трактори, автомобілі, коні вилучалися для потреб фронту. Тракторний парк сільського господарства скоротився в 1,5 разу, автомобільний — в 3,5 разу. У армію пішли 38% працездатних працівників сільського господарства, тобто практично всі чоловіки закличних віків. У багатьох селах і селах взагалі не залишилося чоловіків молодше 50–55 років. У 1943 р. 71% працівників сільського господарства складали жінки. Поряд з ними трудилися люди похилого віку і підлітки.Жінки освоїли трактор.Обов'язковий мінімум трудоднів був збільшений. Продукція колгоспів і радгоспів повністю безоплатно здавалася державі. Виживали колгоспники за рахунок присадибних ділянок, хоча і вони були обкладені податками і різними обов'язковими зборами. Неймовірна напруга сил селянства дозволила забезпечити армію продовольством, військову промисловість — сировиною.
