Союзники реставрували монархію Бурбонів. Королем було оголошено брата страченого Людовіка XVI — графа Прованського, який зійшов на престол під іменем Людовіка XVIII (1814-1824 pp.).
Після зречення престолу Наполеоном і відновлення монархії Бурбонів було укладено Паризький мир 1814 p., за яким Франція поверталася до кордонів 1792 року.
Конституція, яка отримала назву «Хартія 1814 р.», встановила у Франції конституційно-монархічний режим. Вона декларувала громадянську рівність, недоторканість особи, свободу друку, свободу совісті. Вся повнота виконавчої влади і законодавчої ініціативи була зосереджена в руках короля. Влада короля була обмежена Законодавчим корпусом, що складався з двох палат. Члени верхньої палати перів призначалися королем, звання пера було спадковим. Члени нижньої палати депутатів обиралися на основі високого вікового та майнового цензу. Правом голосу мали лише 80-100 тис. чоловік, правом бути обраними - 16-18 тис.
В економічній області режим Реставрації проводив політику протекціонізму, в якій потребувала тоді французька промисловість. Але вигоди від цієї політики отримували, насамперед, великі землевласники, а не широкі верстви торгово-промислової буржуазії. Високі митні тарифи на ввезені в країну залізо, вугілля збагачували власників металургійних підприємств, вугільних копалень. Уряд мало піклувалася про створення зовнішнього ринку збуту, налагодженні вигідних торгових зв'язків.
У 1820 р. ремісником Лувеля був убитий спадкоємець престолу герцог Беррійскій. Ця подія була використано реакцією для наступу на конституційні принципи. Була відновлена цензура, освіта віддавалася під контроль католицької церкви. У 1823 р. Франція з санкції Священного союзу направила війська для придушення революції в Іспанії.
Прагнення реакційних кіл відновити феодальні порядки виявилося марним. Капіталістичне виробництво в перші десятиліття XIX ст. поступово завойовувало ключові позиції. Але зростання виробництва і розвиток капіталістичних відносин не поліпшили становища народу, навпаки, положення звичайної людини у державі було надзвичайним хитким і поганим.
У 1824 р. помер Людовик XVIII. Під ім'ям Карла X на престол вступив його брат, граф д'Артуа, вождь ультрареакційними кіл. Його називали королем емігрантів. Карл X розпочав вести відверто продворянскую політику і тим самим остаточно порушив рівновагу, що склалося в перші роки Реставрації між верхівкою буржуазії і дворянством на користь останнього.
У 1827 р. була розпущена буржуазна Національна гвардія. У серпні 1829 р. головою уряду став особистий друг короля, Полиньяк. Міністерство Поліньяка було одним з найбільш реакційних за весь час існування режиму Реставрації. Вже сам факт утворення такого міністерства викликав обурення в країні. Палата депутатів зажадала відставки міністерства. У відповідь король перервав засідання палати.
Громадське невдоволення посилювалося настала після економічної кризи 1826 промислової депресією, дорожнечею хліба. Падіння заробітної плати, зростання безробіття викликали заворушення серед робітників. Наприкінці 20-х років спалахнули серйозні селянські хвилювання: селяни виступили проти зазіхань великих землевласників на общинні землі та права користування селян в лісах і на різних угіддях. Зростанні республіканського руху.
У такій ситуації Карл X зважився на державний переворот. 25 липня 1830 король підписав ордонанси, що з'явилися прямим порушенням «Хартії 1814 р.». Палата депутатів розпускалася. Ордонанси скасовували свободу друку. Режим Реставрації явно йшов до відновлення абсолютистського ладу в країні.
1830 ордонанси Карла X були опубліковані в газетах. Вже на наступний день в столиці розпочалося збройне повстання: вулиці міста вкрилися барикадами. Повстанці - робітники, ремісники, дрібні крамарі, передове студентство - вступили в героїчний бій з королівськими військами. Перед обличчям повсталого народу війська виявилися безсилі. Майже кожен десятий житель Парижа брав участь у боях. Частина урядових сил перейшла на бік повсталих. 29 липня з боєм узяли королівський палац Тюїльрі. Революція перемогла. Карл X втік до Англії. У Липневої революції підтвердилася політична роль Парижа: виступ народних мас столиці вирішило долю династії Бурбонів.
Влада перейшла в руки Тимчасового уряду, створеного депутатами ліберальної буржуазії, його очолили вожді лібералів - банкір Лаффіт і генерал Лафайет. Велика буржуазія не хотіла і боялась республіки, вона ратувала за збереження монархії, але на чолі з Орлеанської династією, традиційно близькій до буржуазних кіл. 31 липня Луї Філіп Орлеанський був оголошений намісником королівства, а 7 серпня - королем Франції.
