Іконографія - спеціальна історична дисципліна, яка досліджує виконані живописними, скульптурними або графічними засобами зображення осіб, подій, місцевостей. Предметом дослідження іконографії є особливий тип джерел, в який інформація зафіксована у вигляді зображень. Об’єктом дослідження іконографії виступають твори живопису, графіки, іконотворчості, скульптури.Іконографія розробляє теорії, прийоми та методи для визначення достовірності творів, здійснює їхнє датування, встановлення адекватність відображення дійсності та автентичності подій у наявних мистецьких творах з метою використання отриманих сукупних даних в історичних дослідженнях.
Найдавнішим іконографічним джерелом є наскельні малюнки у печерах та гротах, які виникли ще в епоху палеоліту в місцях перебування первісних людей. З цього історичного періоду збереглися й перші з найдених археологами скульптурні та графічні зображення, котрі дозволяють простежити розвиток не тільки матеріальної, але й духовної культури. Не менший інтерес викликає моно-поліхромний розпис кеміобинських скринь (епоха неоліту), знайдених на території України.Важливим історичним зображувальним джерелом є портрет. Він несе певну інформацію про конкретну людину та її час, про соціальний стан, побут і звичаї, про костюм і моду епохи. Портрет буває малярський та графічний, останній з’явився пізніше. Іконаце той же портрет, в основі якого – реальні люди, тільки канонізовані.Походження ікони пов’язане з греко-візантійською цивілізацією. Вважається, що засновником ікономалярства був євангеліст Лука, котрий, нібито першим змалював матір Ісуса Христа – Марію. Розповсюдження християнства спричинило запровадження ікони. Різні автори (маляри, церковні ієрархи, ченці) створили кілька – збірників правил іконописання – єрміній які містили практичні поради щодо іконографії, матеріалів і техніки письма. До VIII ст. малювання ікон не було детально регламентоване. Автори вносили багато особистого, орієнтуючися на єгипетські епітафіальні портрети І – VI ст. Фаюмської оази. Сьомий Вселенський Собор, котрий зібрався 787 р. в місті Нікеї (Візантія), своїми суворими постановами поклав край розмаїттю манер, стилів і способів виготовлення ікон. З прийняттям християнства Київською Руссю 988 р. було обрано східний обряд богослужіння, а з ним – й зразки візантійської іконографії, сформованої на базі мистецтв античних Греції та Риму й народного мистецтва християнського Сходу, тобто племен і народів, котрі населяли азійську частину Візантії – персів, арабів, вірмен та ін. Антична та східна традиція іконописання й дали нам саме ту іконографію, що дійшла до нас. Бо саме у Візантії розвинулося мистецтво ікони в найвищих духовних і мистецьких зразках, де склалася символіка кольорів ікони, де були вироблені засоби і технічні методи її малювання.На той час (ХІ – ХІІІ ст.) Київська Русь була важливим культурним осередком. В ній з’явилася писемність, розпочалося регулярне літописання, засновувалися перші школи та бібліотеки, розвивалося прикладне та декоративне мистецтво.
Високий рівень культури в Київській Русі свідчить про те, що іконописання, котре прийшло до нас з Візантії, лягло на благодатний ґрунт. Недарма Київ з XI ст. стає центром ікономалярства в Східній Європі.Започаткування власного київського ікономалювання пов’язують з діяльністю митрополита Іларіона, котрий виступив проти засилля візантійських греків як у церковному, так і мистецькому житті країни. Перші київські школи іконного малярства зосереджувалися при соборі Святої Софії й у Печерському монастирі. Серед тогочасних митців, обдарованих надзвичайним хистом, автор «Повісті минулих літ» Нестор Літописець називає Алімпія.Монголо-татарська навала призвела до того, що Київська Русь, як централізована держава, перестала існувати, хоч деякі вогнища державного життя зберігалися на західних теренах. Так, останнім часом, знайдені ікони з Волині, періоду монгольсько-татарської навали – Мати Одигітрія (Провісниця) та Мати Дорогобузька. Вони дають змогу ознайомитися з волинською школою ікономалювання того часу. Це – округлість форм, похилість плечей, східні риси обличчя, величезні очі, які проникають в душу, та теплота колориту. Під час занепаду Київської Русі ікона виступає духовним, образотворчим літописом України, зміцнює ідеї своєрідної захисної сили – містичного оберега від небезпеки. Продовжується процес еволюції зовнішності святих. Більше того, розширюється список образів, які вводяться в ікони (князі Борис та Гліб, рівноапостольні князь Володимир, княгиня Ольга). Іконописання набуває свого особливого призначення – підтримувати людину в лиху годину, виховувати у неї силу волі й готовність до боротьби за християнські ідеали. Тоді ж з’являються чудотворні ікони, за допомогою до яких в разі небезпеки, пожеж, облог міста, Також чудом збереглися давні музейні зібрання ікон: колекція Національного музею українського образотворчого мистецтва, серед яких українська ікона доби бароко «Древо життя» , колекція Національного музею у Львові, зібрання Музею народної архітектури та побуту в Києві, котре досі майже не вивчене й не введене до наукового обігу, та окремі колекції ікон з другої половини XVII – початку XX ст., що знаходяться в багатьох мистецьких, історичних та краєзнавчих музеях .
