- Чжоуджі («Чжоуські написи»)
- надписи на ритуальных бронзовых сосудах X – VII веков до н.э.
Цяньчжи («Записки про минуле»)
Гуці («Давні записки »)
Чжєншу («Книга [царства] Чжен»)
- Шуцзін («Книга історії») – Сюнь-ци
- одна з китайських класичних книг, що входить до складу конфуціанських «У-Цзін» («П'ятикнижжя») і «Ши сань цзін»(«Тринадцятикнижжя»), які спочатку носили назву просто «Шу» («Писання» або «Книга»).
- «Шу Цзін» являється найдавнішим історичним збірником записів переказів, сказань, міфів, їх історизованних версій, історичних подій, урядів, звернень, організаційних розпоряджень, повчань сановникам тощо з 2357 по 627 рік до н. е. в Китаї. Тексти «Шу Цзін» представляють різні епохи і, можливо, культури. Редакція його приписується Конфуцію (551–479 роки до н. е.), який привів до ладу документи, що дійшли до нього. Книга ця переповнена міркуваннями на тему про ідеальну систему управління державою і тому дуже цінується китайцями. Достовірних даних є дуже мало, однак, існує вказівка на всесвітній потоп, що стався нібито при імператорі Яо в 2293 році.[1]
- Глава «Цзінь тен» вважається одним з найдавнішніх зразків китайської художньої прози що вживає фабулу. Глава «Хун фань» іноді розглядається як квінтесенція усієї класичної культури Китаю.
- Чуньцю («Весна й осінь») – Конфуцій
- давньокитайська хроніка держави Лу, що дала назву періоду Чуньцю (722—479 до Р.Х.). Найдавніший китайськийлітопис. Містить 16 257 ієрогліфів. Виклад настільки стислий, що вимагає коментарів. З десятків таких коментарів збереглися лише три, найціннішим з яких є«Коментар Цзо». За часів Мен-цзи авторство хроніки приписувалося Конфуцію, хоча вона була складена луськими придворними хроністами. Завдяки атрибуції до Конфуція твір увійшов до конфуціанського П'ятикнижжя.
- Придворний тлумач конфуціанського вчення Дун Чжуншу вчив, що «Чуньцю» є чудовою інструкцією для правителів, а описані в ній сонячні затемнення, падіння зірок тощо повинні нагадувати їм про неминучі наслідки неблагочестивих діянь.
- Згідно з сучасними підрахунками, з 37 позначених в «Чуньцю» сонячних затемнень 33 дійсно відбулися і могли спостерігатися в Китаї.
- Поняття "Чуньцю", що виражає кругообіг сезонів, використовувалося як формотворний принцип інших давньокитайських творів: наприклад, "Аннали Люй Бувея.
- Гоюй («Розповіді про держави»); Цючжуань («Переказ Цю [Цюміна]») – Цзю Цюмін
Го юй («Речи царств»; кит. трад. 國語, упр. 国语, пиньинь: Gúo yǔ, палл.: Го юй) — памятник ораторского искусства Древнего Китая, включающий около 300 речей правителей и сановников китайских царств и княжеств в основном на политические темы, связанные с событиями X—V веков до н. э. и основанные на конфуцианской идеологии.
Памятник состоит из 21 главы. Наибольшее место в нем по объему занимают речи, посвященные княжеству Цзинь (главы 7-15 — 9 глав в середине текста, обрамленные двумя группами по 6 глав, относящихся к другим владениям). Царству Чжоу посвящены главы 1-3, княжеству Лу — главы 4 и 5, Ци — глава 6, Чжэн — глава 16, царству Чу — главы 17 и 18, У — глава 19, Юэ — главы 20 и 21. Специальные главы, посвященные другим, в том числе весьма сильным владениям (Цинь, Сун, Вэй) отсутствуют. Внутри раздела о каждом владении речи расположены почти точно в хронологическом порядке событий. В русском переводе В. С. Таскина введена отсутствующая в оригинальных изданиях рубрикация текста на 247 эпизодов; обычно каждый эпизод включает одну речь, но иногда и несколько связанных.
Считается, что, как и в традициях античной историографии, все без исключения речи вымышлены автором текста, хотя все ораторы — реально существовавшие лица. Нередко в их уста вложены концепции, появившиеся много позже их смерти.
Первое событие, которому посвящена речь в памятнике (эпизод 1) — поход Му-вана на цюаньжунов (X в. до н. э., по одной из датировок — 953 год до н. э.), последнее событие — гибель рода Чжи в 453 году до н. э. (эпизоды 205—208). Однако при изложении упоминается посмертный титул Чжао Сян-цзы, данный в 425 году до н. э. Китайский ученый Вэй Цзюй-сянь в книге 1931 года обосновал, что главы памятника создавались в разное время от 431 до 310 года до н. э.
В китайской традиции (уже у Сыма Цяня и Бань Гу) засвидетельствовано, что автором «Го юй», как и «Цзо чжуань», считался современник Конфуция Цзо Цю-мин. Если предположить, что текст в целом создан вскоре после 453 года, то временных противоречий здесь нет. Однако современными учеными эта гипотеза обычно безоговорочно отвергается. Общепризнанно, что «Го юй» и «Цзо чжуань» созданы разными неизвестными авторами, Л. С. Васильев считает несомненным, что «Речи царств» написаны на рубеже IV—III вв. до н. э. или несколько позже [1].
Часть книг, ныне включенных в «Го юй», были найдены в гробнице Сян-вана царства Вэй в 3 в. н.э., что свидетельствует об их независимом обращении.
Стиль повествования «Го юй» напоминает «Чжаньго цэ».
Цзо-чжуань (кит. 左傳, «комментарии Цзо») — памятник исторической прозы Древнего Китая, представляющий собой подробнейшие комментарии к краткой хронике «Чуньцю» о событиях периода Весны и Осени. Повествование охватывает период с 722 до 468 годы до н. э. (текст «Чуньцю» заканчивается несколько раньше — в 481 году до н. э.). Благодаря своей популярности комментарии Цзо во многом предопределили пути дальнейшего развития китайской исторической прозы.
Цзо чжуань является одним из важнейших источников по истории древнего Китая, прежде всего периода Чуньцю (771—453 гг. до н. э.). Памятник содержит ценнейший материал и по другим более ранним эпохам, в нём сохранились упоминания об истории Шан (ок. 1300—1027 гг. до н. э.) и Западного Чжоу (1027—771 гг. до н. э.). Этим Цзо чжуань отличается от двух других классических комментариев к Чунь цю — Гунъян чжуань («Комментарий Гунъяна») и Гулян чжуань («Комментарий Гуляна»), в которых даются толкования отдельных слов, понятий, объясняются поступки и т. п., а дополнительной исторической информации немного.
Традиционно сочинение «Цзо чжуань» приписываетсяЦзо Цюмину, который жил вцарстве Лув одно время сКонфуцием.
Текст сопровождается двумя типами ранних комментариев Конфуция.
- Лю Сін + Лю Сінь.
Лю Сян (*79 рік до н. е. — †6 рік до н. е.) — визначний китайський історик, текстолог, знавець старовинних канонів часів династії Рання Хань.
Походив у Сюйчжоу у родині, яка мала родинні та дружні стосунки з представниками династії Хань. Був нащадком Лю Цзяо, молодшого брата Лю Бана, засновника династії. Замолоду переїздить до Чан'аня, де навчався у тай сюе, імператорській академії. Здобув чудову освіту. Лю склав перший каталог імператорської бібліотеки (Вейлу), займався редагування канонів. за це отримав сановний титул дафу. У 56 році до н. е. з великими труднощами уникнув страти, внаслідок його невдалого алхімічної спроби зробити золото. У 26 році до н. е. імператором Чен-ді було призначено Лю Сяня хранителем імператорської бібліотеки. На цій посаді налагодив роботу бібліотеки. Розробив канонічний формат для класичних текстів, що став нормою протягом наступних століть. Залишався радником імператорів з династії Хань, намагався запобігти впливу імператриці Ван. Сконав Лю Сян у столиці у 6 році до н. е. Його справу продовжив син Лю Сін.
Лю Сінь — китайський канонознавець, бібліограф, астроном і математик часів династії Хань.
Народився у 50 році до н. е. у родині відомого вченого Лю Сяна. Отримав гарну освіту. За наказом імператора Чен-ді допомагав батькові в упорядкуванні імператорської бібліотеки. Після смерті батька у 8 році до н. е. успадкувавши його чин чжунлей сяовей («воєвода центральної оборони»). Підтримував проекти Ван Мана і коли той був на посаді головного міністра (дасима) за імператора Пін-ді (1—5 роки), і коли захопив трон (9-23 роки). У 1-5 н. е. за наказом Ван Мана Лю Син розробив еталон мір. Від Ван Мана Лю Син отримав титул гоши («наставник володаря») та звання боши («широкоерудована особа»). У 4 році н. е. Лю Син організував перший у Китаї науковий конгрес, на якому були присутні біля 1000 вчених. У 23 році він брав участь у змові проти Ван Мана (оскільки останній наказав стратити трьох синів Лю Сіня), після розкриття якої наклав на себе руки.
Історія
Лю Синь завершив розпочатий його батьком бібліографічну працю «Ци люе» («Сім склепінь»), яка пізніше був узята Бань Гу за основу при складанні «І вень чжі» («Трактату про мистецтво і тексти»). Лю Синь розділив стародавні філософські школи на 10 основних груп. Він також написав «Сань-тун Чи пу» ("Реєстр «Календаря трьох циклів тун»).
Канонознавство
В першу чергу предметом діяльності Лю Сіня стали конфуціанські канони «Чжоу лі» («Чжоуські зміни»), «Гу-лян чжуань» («Перекази Гу-ляна») і «Цзо чжуань» («Переказ Цзо»). Він скоригував саме назву останнього пам'ятника, надавши йому сучасну форму. Перейменування в «Чунь цю Цзо-ши чжуань» ("Переказ пана Цзо про літопис «Весни і осені») означало розгляд цього тексту в якості комментаря до канонізованого літопису «Чунь цю». Після такого переосмислення, що дозволяв за допомогою «перекази» (чжуань) тлумачити канон (цзин), Лю Сінь у 7—6 роках до н. е. став домагатися приєднання «Цзо чжуань» до офіційно вивчаємих конфуціанських канонів. Цей набір книг він запропонував формувати на основі текстів, написаних «давніми знаками» (гу вень), що застосовувалися до реформи писемності Цинь Шихуана-ді у 213 році до н. е., і оголосив, що сам знайшов такі списки «Цзо чжуань», «Чжоу лі», «Ши цзин» і «Шу цзин». В результаті цієї діяльності Лю Сінь став засновником школи гувеньцзін-сюе («вчення про канони у стародавніх знаках»), яке у канонознавстві до початку ХХ ст. боролася зі школою цзіньвеньцзін-сюе («вчення про канони у сучасних знаках»).
- Шацзі («Історині заиски») – Сима Цянь
- історичний твір, утворенний Сима Цянєм на матеріалах, успадкованих від батька, Сима Таня.
- «Ши-цзі» - один з найраніших та найвпливовіших творів у світовій історіографії, був завершений близько 100 р. до н.е. На відміну від західного підходу, який характеризує лінеарність викладення, метод складання «Ши-цзі» - це побудова комплексного наративу, у якому близько 2500 років китайської історії освітлено через виведення певних осіб або тем.
- Ханьшу («Кнга [історії династії] Хань») – Бань Бяо + Бань Гу (Бань Менцзянь) (32-92 рр.)
Основним твором Бань Ґу є історія династії Хань — «Книга Хань» («Хань шу») у 100 сувіях, що складається з трьох частин: «Життєпис імператорів», «Документи» (про обряди, музику, астрономію, управління, географії, військову науку, канали, торгівлю, право), «Біографії» (про відомих людей, інші країни). Мова Бань Ґу елегантна, вишукана на відміну від інших сучасних йому істориків, що писали більш розмовною.
- Сюй Ханьшу («Продовження книги [історії династії] Хань») – Сима Бяо.
Хоу Ханьшу («История династии Поздняя Хань») — продолжение исторической хроники Ханьшу, охватывающее период с 25 по 200 гг. н. э. Вместе с Ханьшу, Ши цзи и Саньгочжи входит в состав исторического канона «Эршисы ши». Составил хронику в V веке историк Фань Е.
Последние 30 книг касаются законов, географии, астрономии, жертвоприношений и других предметов, далёких от историографии. Они были сочинены в III веке Сыма Бяо и прибавлены к Хоу Ханьшу триста лет спустя.
- Саньго чжи («Опис трьох держав») – Чень Шоу + Пей Суньчжи
Саньґочжи або Записи трьох держав — китайська хроніка, присвячена історії Китаю періоду Саньґо (220—280).
Відредагована істориком Чень Шоу (233—297). Початково була збіркою приватних записів про події 3 століття.
Складається з 65 томів:
· Вейчжи — 30 томів;
· Шучжи — 15 томів;
· Учжи — 20 томів.
Лише Вейчжи мають описи діянь імператорів. Розділ таблиць і науковий розділ відсутні.
Критикувалася через провейську позицію автора, проте завдяки кропіткому аналізу джерел і точності описів, входить до числа найдостовірніших китайських хронік. Доповнена коментарями південносуннського Фей Сунчжи (372―451）.
В розділі про Східних варварів міститься Переказ про людей ва, присвячений стародавній Японії.
Середньовічний китайський «Роман трьох держав» написано на основі цієї хроніки.
- Хоу Ханьшу («Книга [історії]» Пізня Хань) – Фань Є+ Лю Чжао
Хоу Ханьшу або Книга Пізньої Хань — китайський офіційний історичний твір, присячений правлінню династії Пізня Хань (25 — 220). Один із 24 офіційних історій Китаю. Упорядкований істориком династії Сун на ім'яФань Є (398 — 446) у 5 столітті на основі попередніх історичних хронік та державних документів.
Хоу Ханьшу складається з 120 томів або сувоїв. 10 з них є життєписами імператорів династії, 80 — описами біографій визначних осіб та повідомленнями про чужеземні краї , 30 — записами з різних галуей знань тієї епохи.
Хоу Ханьшу є цінним джерелом для вивчення історії Китаю.
Згадки про Рим
У 88 сувої, у частині, присвяченій опису західних чужоземних країв, є запис під 166 роком про країну Да Цінь (大秦国). Її посли прибули до південного Китаю з прикрасами зі слонової кістки і черепахи бісси. Книга повідомляє, що вони були прислані ваном Ан Дунь держави Да Цінь (大秦王安敦). Досідники пов'язують його із римським імператором Марком Аврелієм. [1]
Згадки про Японію
У 115 сувої, частині розділу про «Східних варварів» містяться писемні повідомлення про людей ва — японців. Ці відомості, ймовірно базуються на більш ранніх записах «Переказ про людей ва Записів Вей». Автор Хоу Ханьшу додав до них нові свідчення[2]:
· Згадав про підношення у 107 році китайському імпертаору 160 полонених або рабів людьми країн ва.
· Датував велику смуту у країнах ва, про яку згадують на початку «Записи Вей», 147—188 роками,
· Розмістив японську країну Куґакан-коку на північному заході, в той час як «Записи Вей» локалізували її на півночі.
· Розмістив японську країну Куна-коку на сході від Яматай, країни вана-жінки Хіміко.
· Згадав, що до країни Яматай, яка розташована на півдні, слід добиратися морем, подолавши більш як 1000 лі.
· Згадав, що Хіміко служила «шляхові демонів і богів», на відміну від «шляху демонів», як у «Переказі».[3]
---
Далі починається епоха, яку Рубель на лекціях назвав «Золотим віком китайського історіописання».
По-перше, в Китаї – період, коли існують одночасно 5 династій, і кожна з них хоче написати свою історію. А історики раді старатись, тому роботи пішли косяком. По – друге, сильно виростає деталізація в історичних роботах, що збільшує кількість інформації, яку ми можемо дізнатись.
Династія Ци – Книга історії династії Сун (Сун Шу) авторства Ши Юе(або Шень Юе). Описує 420-479 роки. Має 100 глав, будова стандартна: 1 Розділ – власне аннали(10 сувоїв), 2 Розділ – трактати про різні сфери діяльності(ще 30), 3 Розділ – життєписи найважливіших діячів(60сувоїв зі 100). З останнього розділу 4 сувої присвячено людям з сусідніх країн і 1 останній – автору.
502 р. – настає капут династії Цинь, до влади приходить дин. Лян.
Наказують У Цзюню написати «Повість про Цинів»
515р. – перший чорновик, «Циньські аннали»
Написав там, що Ляо – узурпатори, що останнім чомусь не сподобалось. Відсторонений від роботи,
а 520 роком його біографія раптово завершується.
Наступним доручили історику на ім’я Сяо Цзисюнь.
В 537 році він завершив роботу. Урок У Цзюня він засвоїв, тому написав, чому Цинь погані, і те, що Ляо забрали владу – правильно. Називається твір Нан Цинь Шу – Правильна Книга Цинь.
Книга історії Вей(Вей Шу)
Автор – Вень Шоу. Досить скандальна праця, оскільки автор не страждав значною об’єктивністю. Надмірне прославляння Вей і вибірковий опис предків своїх союзників та ворогів, + він використовував для найменування діячів минулого китаєзовані варіанти імен, що заплутує в спробі докопатись до суті. Через критику придворних вимушений був двічі переписувати працю. Охоплює 386-550 роки.
Сунь Шу, Нань Шу і Шу Шу – ще 3 хроніки для окремих династій цього періоду.
589-618 роки – династія Сунь(Тан) об’єднує Китай.
Нова Епоха Тан – створено департамент державної історії для нагляду за працею нинішніх і перегляду праць попередніх істориків.
Нова історія Пн. Вей і Нова історія Пн. Чжоу – дещо відкориговані тексти.
В 1 же рік роботи в департамент подали 5 історичних праць:
Лян Шу (книга Лян) – 56 сувоїв, є описи навколишніх країн. Автор – Яо Силянь
Чжоу Шу – династії Чжоу присвятили аж 2 розділи(сувої). Зате опис тюркських племен.
Бей Ци Шу (історія Північної Ци автор – Лі Бояо/Баньяо,
«Історія династії Суй» «Суй Шу» - «головний редактор» радник імператора Вей Джен, виходець із простолюду. Основну цінність представляє розділ життєписів.
Фан Сюапінь, Історія Пн. Династії (Бей Шу) та Історія Пд. Династії (Нань Шу).
Епоха 5 династій і 10 царств (смута), завершується встановленням династії Сун. – починають активно писати про епоху Тан.
Найвідоміша робота – Тан Шу, авторства Лю Сюя, яку замовив Ши Чунгуй(2й імператор)
Досить детальна політична історія Танського Китаю + опис навколишніх країн та 1136 біографій.
Сінь Тан Шу, автор – Сима Гуан (написана на поч. 11 ст.)
За словами Рубеля, адекватно відтворює історію Тан.
225 глав, 1 млн. 700 тис. ієрогліфів - хз нашо воно, але Рубель казав.
Автор або дуже талановитий, або мав гарні зв’язки, бо в 20 років склав іспит на найвищу чиновницьку ступінь. Написав крім Сін Тань Шу ще ряд праць, не всі з яких пов’язані з історією. На користь першого варіанту – він подолав аграрну кризу, що тягнулась ще з 8 ст.
Встановлення влади монголів над Китаєм – монголи стараються легітимізувати себе і наслідують китайські традиції, пишуть історію Ляо і Цзинь, при чому виставляють себе їх спадкоємцями.
Ляо Ши (907—1125), Цзінь Ши (1115—1234), Сун Ши (960—1279). «Головний редактор» - Ток(г)то, монгол за походженням. Структура стандартна.
Оскільки монголи спочатку не володіли китайською мовою, а особливо ієрогліфами, автори могли дати трохи свободи своїм думкам. Іноді це призводило до позбавлення автора думок разом з головою. Також не жалували тих, хто не хотів визнавати Ляо і Цзінь китайськими імператорами через іноземне походження – тоді ставилась під сумнів легітимність Юань.
1314-1356 – створення і функціонування державного історіографічного комітету Гошиюань.
Сун Ши – історія епохи Сун – 496 глав, десь 4 млн. ієрогліфів: кількість символів явно виросла, що гарно позначилось на деталізації.
Монгольське панування описане не тільки з гарного боку.
Епоха Мін.
Нова династія замовляє історію попередників.
Пише Сунь Лянь, який відомий відмовою піти на службу до монголів, зате пішов на службу до Чжу Юаньчжана, коли той ще не був імператором, а тільки лідером повстанців.
1370 р. – «Історія династії Юань», мала 230 глав. Досить багато суперечностей і неточностей, але і так пайдьот.
В 1377 році його звинуватили в підтримці бунтівників( це при тому, що він відійшов від держ. Справ і доживав собі спокійно), засудили до заслання, по дорозі куди він помер. Рубель каже, що просто попав під гарячу руку, але можливо Мін не сподобалось, що монголи в «Іст. Дин. Юань» недостатньо погані.
Мін падають, Цинь приходять до влади. Маньчжури за національністю, якщо хто не знав.
Сунь Цзянзуй(1653-1713) – придворний історик Цинь, автор «Дай Мін Ши» (Історія Великої Мін)
Цей автор запам’ятався тим, що був про маньчжурів не особливо високої думки і вважав їх трохи тупенькими, а тому нездатними оволодіти китайською словесністю. Тому в своїй праці написав те, що про них думав.
На жаль для нього, імператор Шуньчжи помер, а імператор Кансі виявився чудово освіченою людиною, і китайською не просто читав, а писав вірші, тому писанина Сунь Цзянзуя про маньчжурів йому не сподобалась:
в 1711 його заарештували , а в 1713 – стратили. Його команду істориків теж ганяли щоб відбити охоту так вийожуватись. Написану ним працю спалили, і до нас дійшли рештки, знайдені в 1841 році.
Особливістю роботи Сунь Цзянзуя було те, що він спирався на поточні архіви часів Мін, які дещо змінили форму ведення записів: вони писали історію після смерті кожного імператора, але до кінця династії ці архіви лишались засекреченими.
Цинь все ж потрібно було написати історію попередньої династії, тому з’явилась «Мін Ши Лу» (правдива історія династії Мін)., написана на базі архівів, які Мін збирали все своє правління.
Пізніше створюють Мін Ши Г(Ч)уань – комітет з історії Мін.
На чолі – Сю Юань Вей
1691 – 2й варіант іст. Мін: «Мін Ши Гао» (Чернетка історії Мін).
Принесли Кансі, той сам дописав кілька глав і сказав доробити. Головним з написання призначили чиновника на ім’я Ван Хон Сюй
Не надто поспішали, роботу завершили в 1723 р. назвали: «Проект чернетки історії Мін».
Текст трохи скоротили, причому схоже, що скорочення зачепили і написане імператором. Йому такий фінт ушами не сподобався, тому текст відхилили. Ван Хон Сюй незабаром помер(версія Рубеля – перехвилювався через ту відмову).
Наступний глава проекту – Джан Тін Юй (1672-1755),судячи з довголіття, розумів як правильно писати історію). Поки робота тривала, помер імператор Кансі, почалися чвари і боротьба за владу. Команда істориків повелася обачно: дочекалася поки хтось прийде до влади і підігнала історію під нього.
Прийшов Цянь Лунь, і в 1739 році нарешті було затверджено остаточну версію історії Мін.
