З самого початку правління Єлизавети повстало питання про те, за кого вона вийде заміж. Проте до кінця своїх днів вона так і не вийшла заміж, і причини цього досі не з'ясовані. Існують теорії, що інцидент з Томасом Сеймуром змусив їі боятися відносин з чоловіками, або що вона знала про свою безплідність. Поки вагітність ще була можливою, королева розглядала декілька кандидатур. Її остання можливість на шлюб, яка закінчилась в 1581, коли їй було 48 років, була з Франсуа, герцогом Анжуйським, на 22 роки молодшим від неї. Єлизавета не мала потреби в чоловікові для правління, і шлюб міг позбавити її контролю над власним королівством, спричиняючи іноземне втручання, як сталося з її сестрою Марією. З іншої сторони, подружжя було б останнім шансом на спадкоємця.
Єлизавета часто одержувала шлюбні пропозиції, але серйозно вона розглянула лише трьох або чотирьох залицяльників.(Из видных венценосных особ ею были отвергнуты испанский король (муж ее покойной сестрицы Марии Кровавой) , Генрих Бурбон, сын всемогущей Екатерины Медичи и русский царь Иван Грозный ) З них усіх друг її дитинства лорд Роберт Дадлі мабуть дійшов найближче до мети. На початку 1559 Єлизаветина дружба з одруженим Дадлі перетворилась у кохання. По двору і країні поповзли чутки про їхні відносини. Казали, що лорд Роберт та королева дійшли до «таємного порозуміння», тобто були готові одружитися після смерті його дружини Емі. У вересні 1560 року Емі знайшли мертвою біля сходів. Деякий час Єлизавета серйозно задумувалась над ідеєю шлюбу з Дадлі, але політики Вільям Сесіл та Ніколас Трокмортон були стривожені й не приховували свого несхвалення. Опозиція була настільки непереборна, що ходили чутки про можливе повстання дворянства, якби королева повінчалася з лордом Дадлі.
Незважаючи на інші шлюбні проекти, Єлизавета продовжувала підбадьорювати Дадлі в його амбіціях ще десятиліття.
Єлизавета не закривала шлюбне питання, але розглядала його переважно як можливий дипломатичний хід. Парламент багаторазово слав їй петиції, вимагаючи від неї вийти заміж, але вона завжди відповідала ухильно. В 1563 році, після того як Єлизавета захворіла на віспу, піднялося питання про спадкоємство. Парламент вимагав від королеви вийти заміж або призначити наступника, щоб запобігти громадянській війні після її смерті. Вона відмовилась від обох вимог. У квітні вона оголосила перерву між сесіями парламенту, яка тривала до 1566 року, коли королеві потрібно було зібрати податки. Палата громад пригрозила відмовити Єлизаветі в грошах, доки вона не забезпечить надійне престолонаслідування. У 1566 сер Роберт Белл зухвало продовжував тему, незважаючи на наказ королеви припинити розмову, і став мішенню її гніву. Того ж року вона зізналась іспанському послу, що хотіла б вирішити це питання без одруження. З 1570 року найвищі представники уряду примирилися з висновком, що королева ніколи не вийде заміж і ніколи не назве наступника. Вільям Сесіл активно шукав розв'язання проблеми престолонаслідування. Хоч за її мовчання Єлизавету називали безвідповідальною, вона добре знала, що саме воно тримало її престол у безпеці, адже якщо королева назвала б спадкоємця, корона стала б уразливою для державного перевороту.
