Церковна служба велася грецькими священиками на грецькій мові, який висвячені священики з слов’ян практично не знали. Відправляючи в 862 р. Костянтина (Кирила) і Мефодія з просвітницькою місією до дунайським слов’янам,
імператор Михайло III в напутньої мови зазначав, що
вже в першій половині IX ст. грецькі філологи намагалися створити слов’янський алфавіт, правда марно.
В основу кирилиці було покладено
слов’янський діалект Південної Македонії та
околиць Фессалоник, де брати-просвітителі провели своє дитинство.
«Технічно» вона представляла собою пристосування грецького листа до фонетичним особливостям слов’янської мови. Але, незважаючи на гадану простоту, це було творіння першокласного лінгвіста.
+ різні слов’янські народи говорили тоді на більш-менш єдиному говіркою, церковнослов’янську зробили третю міжнародною мовою Європи і загальним літературним діалектом східноєвропейських народів, допущених у Візантійський Співдружність: болгар, росіян, сербів і румунів Історики одностайні в тому думці, що «Костянтина можна гідно зарахувати до найбільших філологам Європи». У 869 р. Костянтин помер, прийнявши перед смертю постриг під іменем Кирила. Мефодій, призначений архієпископом Паннонії і папським легатом у слов’янських народів, намагався продовжити його справу. Але, на жаль, на шляху культури встала політика. У 871 р. Святополк, племінник правлячого князя Великої Моравії Ростислава, кинув свого дядька в темницю і приніс васальну клятву Людовику Німецькому. Восточнофранкское клір домігся арешту Мефодія, який два роки провів у швабської в’язниці і вийшов на волю лише після сильного тиску, що чиниться на німецьких єпископів новим папою Іоанном VIII. Однак ідея слов’янської літургії знаходила все менше підтримки у сильних світу цього. Святополк, який незабаром посварився з Людовіком і вигнав з країни німців, не бачив для себе користі у візантійській орієнтації; що стосується Римського престолу, то він з роками все ясніше виявляв прагнення не загострювати відносини з непокірним німецьким кліром.
У 880 р. Іоанн VIII заборонив слов’янське богослужіння.
Останні роки життя Мефодія були отруєні гоніннями та інтригами. Він ще
встиг перевести на слов’янську мову ряд візантійських юридичних текстів, що стосуються Церкви, але
після його смерті в 885 р. перекладацька діяльність його гуртка заглохла. Через деякий час посол імператора Василя I в Венеції, обходячи невільничий ринок у пошуках своїх співвітчизників, що підлягають викупу, звернув увагу на групу невільників, виставлених на продаж єврейськими купцями. Навівши довідки,
він з’ясував, що це були учні Костянтина і Мефодія, продані в рабство як єретики. Нещасні
були викуплені і відправлені в Константинополь.
Здавалося, що
моравська місія солунських братів закінчилася повним провалом. Але історія не любить поспішати з висновками.
За недовгі двадцять років діяльності слов’янських просвітителів у дунайських слов’ян з’явилося власне духовенство і, головне,
були закладені основи слов’янської літератури на розмовному мовою. Нове культурне починання виявилося надзвичайно життєздатним. Римської церкви вдалося викорчувати слов’янську літургію в Центральній Європі лише через два століття після смерті Костянтина і Мефодія. Але
паросток православної духовності, щеплений ними до древу слов’янської культури, не засох і приніс свої плоди в іншому місці і в інший час:
в 865 р. учні Костянтина і Мефодія хрестили Болгарію, а
в 988 р. християнство прийняла Руська земля.
