Згодом цілеспрямована масова міграція перетворюється на головний спосіб колонізації слов'янами багатьох візантійських провінцій на Балканах. Як правило, їй передували досить масштабні воєнні кампанії з метою захоплення укріплених міст і знищення залог, що призводило зрештою до ліквідації наявної на цих територіях системи управління. Так, у 584 р. згадуються спроби освоєння слов'янами захоплених ними земель поблизу Фессалонік і намагання оволодіти цим містом, другим за значенням у Візантії. У 586 р. зафіксовано чергову невдалу облогу Фессалонік, але вже аваро-слов'янськими силами. На територію Візантії слов'янські племена вторгалися на різних ділянках дунайського кордону, проте найчастіше це відбувалося неподалік від місця впадіння Моравії в Дунай. Саме через це "вікно" до імперії проривались слов'яни з Паннонії. Після захоплення аварами фортеціСингидун воно значно "розширилося". Інші слов'янські племена спочатку поступово "накопичувались" у Дакії, а потім переправлялися через Дунай у районі Залізних Воріт і в гирлі Тимоку.
Однак найчисленніша слов'янська міграція розгорнулася після остаточного зруйнування візантійських прикордонних укріплень на Дунаї (початок VII ст)
Однак планам візантійців щодо цілковитого вигнання слов'ян з Балканського півострова не судилося здійснитись. Зустрівши рішучий опір у Македонії, Епірі, Середній Греції, Пелопоннесі та в інших областях, Візантія протягом майже двох століть намагалася підпорядкувати волелюбну слов'янську людність. Навіть після прийняття християнства більшістю слов'янських осередків на Балканах деякі з них ще на початку X ст. зберігали автономію й не визнавали зверхності Константинополя. Окремі етнічно-територіальні "словінії" у VIII—IX ст. по суті перетворилися на специфічні протидержавні об'єднання, остаточна консолідація яких у політичне сталі та самостійні структури не відбулася лише через певні, переважно зовнішні фактори.