Найдавніший (праслов’янський) етап етногенезу слов’ян, за даними порівняльно-історичного мовознавства, завершився наприкінці І тис. до н. е. У цей час остаточно сформувалася основа слов’янської мовної системи, в якій відобразилися контакти та взаємовпливи із сусідніми етнічними масивами – германським, кельтським, балтським іранським, фракійським.
На рубежі нашої ери розпочався новий (давньослов’янський) етап етногенезу слов’ян, коли загальнослов’янська мова розділилася спочатку на дві великих групи: північно-західну та південно-східну. Згодом на їхній основі сформувалися діалекти окремих племінних угруповань.
Уже в І–ІІ ст. з’явилися перші скупі писемні згадки про слов’ян, яких античні автори називали «венедами», або «венетами». Уперше ця назва трапляється в енциклопедичній праці «Природнича історія», написаній римським ученим Плінієм Старшим (23/24–79 роки). В одному з її розділів він «розмістив» їх десь неподалік від ріки Вісули (тобто Вісли), між сарматами, мова яких належала до іранської групи індоєвропейської сім’ї, та гірами, яких учені вважають германськими племенами. Відомості про венедів також містить праця Тацита «Германці», завершена в 98 році. Йому було невідомо, чи належать венеди до германців. Однак автор зазначає, що «вони обходять розбійними зграями усі ліси і гори між певкінами [одним із германських племен] і фенами [тобто фінами]».
Згадка про венедів є також у творі грецького географа й астронома Птолемея «Географічний порадник» (третя чверть II ст. н. е.) Учений називає їх серед «великих народів Сарматії» і локалізує в гирлі Вісли над Венедською затокою. Птолемей згадує і плем’я ставанів, яке він розмістив між західнобалтськими племенами ґаліндів і супінів у межиріччі Вісли й Німану та аланами – одного із сарматських племінних угруповань степової зони Північного Причорномор’я. Цю назву лінгвісти, археологи й історики-медієвісти схильні ідентифікувати з етнонімом «слов’яни». Висловлювалася думка, що племінна територія ставанів охоплювала Середнє Наддніпров’я та Подесення. Відомості про них могли потрапити до Птолемея завдяки купцям, які підтримували торговельні зв’язки з племенами Південної Балтії та Півдня Східної Європи.
Ще одним джерелом інформації про венедів є римська дорожна карта ІІІ ст., яка в історичній літературі дістала назву «Пентівгерієві таблиці». На ній племена з такою назвою розміщені у двох місцях: на північ від Карпат і між нижнім Дністром і Дунаєм.
Слід враховувати, що античні джерела могли називати «венедами» не лише слов’ян, але й племена, які належали до інших етнічних масивів. Це пояснюється кількома обставинами: слабкою поінформованістю римських і грецьких авторів про етнічну ситуацію між Одрою, Віслою та Дніпром; відсутністю природних рубежів між ареалами германських, балтських і слов’янських племен, які часто жили поруч; поширенням етноніма «венеди» серед тих етнічних спільнот, котрі виокремилися з єдиного кореня – північно-західної групи племен праіндоєвропейців доби бронзи. Однак переважання слов’ян серед венедів, надто їхньої північно-західної групи, не викликає сумнівів.
