Загальновизнаним вважається положення, що слов'яни, які згодом розселилися в Центральній, Південно-Східній та Східній Європі, — є автохтонами і представляють одну з гілок індоєвропейської спільноти, що колись існувала.
"Дунайська гіпотеза". Вперше її висунув у середині XI ст. літописець Києво-Печерської лаври Нестор. Він починає слов'янську історію саме з Подунав'я. Свого подальшого розвитку "дунайська гіпотеза" набула в працях російських (С. М. Соловйов, В. Т. Ключевський) та інших слов'янознавців XIX ст. її прихильники обстоювали тезу, згідно з якою праслов'янська спільнота зародилася безпосередньо на Дунаї — в епіцентрі формування індоєвропейських мов у бронзовому віці. Під час міграції носіїв цих мов праслов'яни рухалися від Дунаю, а потім, в епоху "Великого переселення народів", повернулися на "дунайську прабатьківщину".
У XVIII ст. "теорія азійського походження "слов'ян. її автори — окремі вчені (німці за походженням) спробували обгрунтувати "неарійське" походження слов'ян. Вони намагалися довести, що слов'янські племена з явились у Європі лише в середині І тис. н. є., під час "Великого переселення народів", разом з гунами, аварами, булгарами та іншими тюркськими народами. Однак уже в першій половині XIX ст., після виходу праць словацького історика-славіста П. Й. Шафарика (1795—1861), ця концепція була спростована. Він переконливо довів, що слов'яни є автохтонами Європи, одним із корінних народів..
У XX ст. виникла "привісельська концепція ". Прихильники якої спирались на відомості про венедів (венетів) античних авторів І—II ст. н. є. Так, венеди, згідно з їхніми повідомленнями, жили вздовж Балтійського узбережжя між Штеттінською і Данцизькою затоками, там, де впадає Вісла, та вздовж: її річища аж до верхів'їв Карпатських (Венедських) гір.
В середині XX ст. польські вчені Й. Костровський, Т. Лер-Сплавінський та інші висунули "вісло-одерську концепцію" слов'янської прабатьківщини. Суть її пов 'язана з носіями лужицької культури, яка охоплювала в останній третині II тис. та першій третині І тис. до н. є. більшу частину Польщі, поступово поширюючись на Східну Німеччину, Чехію, Словаччину та Західну Україну. Інший польський учений Г. Ловм'янський доводив, шо гідроніми, на які спиралися автори "вісло-одерської концепції"', мають дослов'янське походження і належать до іншого давньоєвропейського етносу. Він також вважав, що виділення слов'ян із балто-слов'янської спільноти відбулося до першої половини І тис. до н. є.
Російські дослідники І. П. Русанова та В. В. Седов висунули "верхньодніпровську концепцію" розташування слов'янської прабатьківщини. Вони відносили процес слов'янізації Лісостепової України та прилеглих лісових регіонів до середини І тис. н. є. Така "слов'янізація ", на їхню думку, пролягала переважно через територію Західної України. Певним продовженням цієї концепції є твердження російських учених М. Вернера, М. І. Артамонова, М. Б. Щукіна про те, що слов'янська прабатьківщина містилася у Верхньому Подніпров*ї і саме завдяки цьому слов 'яни після вигнання гунами готів заселили спочатку територію сучасної України, а згодом і величезні простори Європи: від Ельби до Оки, від Балтики до Дунаю.
