Елліністичний період в історії Греції тривав від смерті Александра Македонського в 323 до н. е. до приєднання Пелопоннесу та грецьких островів до Риму 146 до н. е. Хоча встановлення римського панування не завадило збереженню елліністичної культури, які практично не змінювалися до приходу християнства, воно призвело до кінця грецьку політичну незалежність.Під час елліністичного періоду значення власне Греції у грецькій цивілізації різко впало. Значними центрами елліністичної культури були Александрія та Антіохія, столиці Єгипту Птолемеїв і Сирії Селевкідів відповідно.
Елліністична література — давньогрецька література доби еллінізму (350 до н.е. — 30 н.е.). їй властиве зниження політичної та соціальної заангажованості, пожвавлення Інтересу до внутрішнього світу людини, її духовності, звернення до фольклорних джерел, міфології та філософії. Особливої популярності набула драматургія (у всіх елліністичних державах, зокрема причорноморських) передовсім комедія (Менандр, Філемон, Діфіл та ін.), названа аттичною, пройнята щоденними людськими турботами. Особливе значення у розвитку Е.л. мали такі культурні центри, як Олександрія, де філологи знаменитої олександрійської бібліотеки не тільки продовжували кращі традиції еллінської літератури, а й оновили її, що спостерігалося у всіх літературних родах. Так, Каллімах із Кірени створював новий жанр : невеликої поеми-епілії, Теокріт із Сиракуз — жанри буколіки та ідилії, Геронт звертався до зображення побутових сцен у своїх “Міміямбах” (міми у формі “кульгавих ямбів”). Прозові жанри також розвивали свої зображально-виражальні можливості, поширювалися фольклорні оповідання, любовні романи, сюжети пригодницького характеру і т.п
Менандр (грец. Μένανδρος) (342 — 293/291 до н. е.) — давньогрецький комедіограф, афінський поет-драматург, найвидатніший представник нової аттичної комедії
Менандр створив понад 100 комедій (відомо 109 назв, але серед них, можливо, є і подвійні заголовки), які збереглися лише у фрагментах та численних уривках з римських переробок. З 1907 знахідки папірусів відкрили великі зв'язні уривки декількох п'єс Менандра, у тому числі найвідоміші: «Полюбовний суд» і «Відрізана коса», «Хлібороб», «Облесник», «Герой», «Саміянка», «Щит». 1959 знайшли єдину повну п'єсу — «Відлюдник» і уривки з комедії «Сіконець
Творчість Менандра не лише обумовлена, а й значною мірою обумовила ідейно-естетичну парадигму "нової аттичної комедії" - найвищого злету елліністичної літератури. На відміну від "старої аттичної комедії", в якій ставилися передовсім політичні й філософські проблеми, нова аттична комедія розробляла переважно сімейно-побутову, любовну або моралістичну проблематику. У комедіях Менандра відсутні політична злободенність і фантастичні елементи старої комедії, а переважають теми любові і сімейних відносин.
"Відлюдник"
Починається вона монологом бога Пана, що виконує роль експозиції: в селищі Філи живе з дочкою селянин Кнемон, такий собі відлюдник-буркотун, якого за нестерпний характер навіть покинула жінка, повернувшись у дім, де колись овдовіла і де жив її син від першого шлюбу Горгій. До Філ нещодавно приїхав син заможного батька Сострат. Оце й усе, що повідомляє Пан. На відміну від прийнятого тоді прийому попереднього знайомства глядачів із наступними подіями твору, детального "анонсу" тут немає. Тому глядачі були в постійній напрузі: а куди ж поверне інтрига?Дія починається з підтвердження Кнемоном свого прізвиська "відлюдник", бо він побив Состратового раба Піррія, якого хазяїн послав до старого буркотуна. Для підкреслення провідної риси характеру Кнемона Менандр не шкодує художніх засобів, використовуючи зокрема й еллінський міф про погляд Медузи Горгони, який перетворював людей на камені. У нападі мізантропії Відлюдник заявляє: "Коли б цей дивний дар (погляд Горгони. - Ю.К.) хтось дав тепер мені - \\ Виднілися би скрізь лиш статуї одні" Горгіїв раб Дав, побачивши, що Сострат розмовляв із Кнемоновою донькою, розповів про це своєму хазяїнові. Горгій вирішив стати на захист честі сестри від, як він хибно вважає, "легковажного залицяльника", тому зробив Состратові зауваження про негідність такої поведінки. Але той зізнався, що покохав дівчину з першого погляду і хоче з нею одружитися. Його щирість підкупила Горгія і, вирішивши допомогти Состратові, він попереджає приїжджого, що Кнемон хоче віддати доньку за якогось працелюбного селянина. Окрилений козанням, Сострат цілий день пропрацював із лопатою і страшенно втомився. Ще день такої праці і він навряд чи й витримав би. І тут, як це часто буває в комедіях Менандра, на допомогу Состратові приходить випадок: Кнемон, служниця якого впустила в криницю відро, поліз за ним і впав у воду. Отже, відлюдник потрапив у ситуацію, коли не зміг обійтися без допомоги тих самих людей, яких уникав. А на домомогу старому буркотунові прибігають, звісно, саме Горгій і Сострат. Після цієї події Кнемон немов переродився: він усвідомив свою помилку, визнав Горгія своїм сином і зробив висновок, що самотою на світі не проживеш. Користуючись нагодою, Горгій підвів до Кнемона свого товариша Сострата, який посватав Кнемонову доньку. І старий, хоч знає, що майбутній зять зовсім не трудівник-селянин, все-таки високо поцінував його вчинок.Тепер справа за батьком Сострата - багатієм Калліпідом, у якого є ще й донька на виданні. Сострат просить батька віддати сестру за бідняка Горгія. Звичайно, багатий Калліпід від такої перспективи не в захваті, але комедія добігає кінця, який має бути неодмінно щасливим. Калліпід дає згоду на обидва шлюби. Ці подвійні заручини учасники комедії святкують у печері того самого Пана, монологом якого починалася комедія, що є її своєрідним обрамленням і ще одним свідченням майстерності Менандра.
Третейський суд"
Від комедії «Третейський суд» збереглося понад 670 рядків (значну їхню частину перевів І. Франко). Зміст її такий. Під час дівочого святкування свята юна Памфіла вночі була збезчещена сп’янілим юнаком Харісіем. Дівчина приховала те, що трапилося, а через кілька місяців батько Смікрін віддав її заміж за того ж Харісія, але молоді люди не пізнали один одного. Через деякий час Харісій у справах виїхав в інше місто. За його відсутності Памфіла народила дитин і, щоб приховати свою ганьбу, наказала рабині віднести дитину в корзині в ліс, залишивши в ній коштовності й перстень Харісія.Раб Онисим розповів про все молодому господарю. Харісій, уважаючи себе зрадженим, залишає дружину, переїжджає до друга й наймає для розваг арфістку Габротонон, проте, забути Памфілу не може. Смікрін,нічого не знаючи, обурений поводженням Харісія. Він зустрічає рабів Дава й Сіріска, які просять його стати третейським суддею в суперечці щодо дитини, знайденої Давом. Раб віддав її Сіріску, а коштовності залишив собі, проте, той почав вимагати і їх, оскільки вони належали дитині, у майбутньому мати могла за цими прикметами знайти її. Саме тому Смікрін присуджує й речі Сіріскові, який вступає на захист дитини.Раб Онисим побачив у Сіріска перстень Харісія й відібрав його. З’являється Габротонон, обурена холодним відношенням Харісія.Впевнена, що Харісій – батько дитини, вона забирає каблучку в Онисима і видає себе за жертву насильства. Врешті таємниця розкривається, і п’єса закінчується щасливо.Ця комедія має чітке гуманістичне спрямування. Шляхетна поведінка раба Сіріска, гетери Габротонон, страждаючої Памфіли й навіть Харісія, який, зрозумівши глибину свого злочину, перероджується, розкриває в цих персонажах глибоку людяність, сильне бажання допомогти іншому, а також критично оцінити власні дії, щоб потім направити їх на добро
Калимах
Др.-гр. поэт и ученый (ок. 310 - 240), виднейший представитель Александрийской поэзии. Род. в Кирене (Сев. Африка), образование закон, в Афинах. В Александрии снач. служил школьным учителем. Приглашенный ок. 285 для работы в александрийской б-ке, написал множ-во соч. на ист., ист.-мифолог., геогр. и др. темы (всего до 800 кн.), среди к-рых особое значение имели биобиблиогр. «Таблицы» в 120 кн., охватившие всех гр. писателей и поэтов прошлого.. Ни одно из ученых соч. К. до нас не дошло. Худож. твор-во К. было разнообразным. До наших дней дошли целиком 6 гимнов и св. 60 эпиграмм; др. соч. стали известны в разной степени сохранности благодаря папирусным находкам, охватывающим период с к. III в. до н. э. до VII в. н. э. В своей поэзии К. выступил как новатор, отвергавший попытки возрождения героич. эпоса, к-рым он полемически противопоставлял разл. виды «малых форм». Даже в гимнах, болш-во к-рых написано традиц. гексаметром на эпико-ионийском диалекте (т. е. формально продолжают линию «гомеровских гимнов»), К. не столько излагает «биографию» бога, сколько искусно комментирует ее, оживляя мифолог, сюжет своим личным к нему отношением и обилием бытовых деталей, поданных в юмористических тонах.
Гл. трудом жизни К. был сб. «Причины» (в 4 кн.). Уже в прологе К. излагал свою эстет, программу и сводил счеты с лит. противниками. Затем следовало св. 40 небол. мифолого-повеств. поэм в элегич. дистихах, содержавших, как правило, объяснение к.-н. обряда, обычая, культа. При этом К. старался выбирать малоизвест. версии мифов, дававшие ему возможность продемонстрировать свою ученость и умение использовать традиц. поэтич. лексику и фразеологию в новом стилист, окружении. В изложении мифолог, эпизода К. интересовал не героич. сюжет, а изображение «маленького человека» (в папирусных фр-тах элегии «Победа Береники» известие об успехе на состязаниях в Немее колесницы египетской царицы служит поводом для введения фигуры местного крестьянина) и его внутр. мира (бол. отрывок «Аконтий и Кидиппа» с изобр. любовной страсти). В немен. мере это относится к эпиллию «Гекала», в к-ром образ гостеприимной старушки Гекалы и картина утра в бол. городе явно оттесняли на задний план героич. подвиг Тесея. Повседн.-бы-товым характером отмечены ямбы К., в к-рых он демонстрирует виртуозное владение разл. стилями и ритмами (особенно в холиямбах, продолжающих традицию Гиппонакта). К. был мастером эпиграммы; в ней через традиц. форму пробивается непосредственное чувство и авторское отношение к событию, послужившему поводом для поэтич. отклика. Творч. достижения К. активно использовались в рим. поэзии I в. до н. э., особенно в эпиллиях Катулла и «Метаморфозах» Овидия
Теокріт, також Феокріт (грец. Θεόκριτος) (кінець 4 століття до н. е. — перша половина 3 століття до н. е.) — давньогрецький поет, один з найвидатніших представників літератури раннього еллінізму, молодший сучасник Каллімаха, уродженець Сіракуз. Заснував жанр ідилії, у якій предметом милування стає простота і природність невимогливого побуту. Ідилії Теокріта започаткували європейську традицію «буколічної» літератури. Теокріт відомий насамперед як творець нового літературного жанру — буколіки, пастушої пісні. У цій області він не мав літературних попередників. Зразком Теокріту послужили справжні народні пісні, що їх співали сицилійські пастухи. Літературна традиція могла надати тільки двох міфічних героїв сільської елегії, пастуха Дафніса іПоліфема, закоханого в морську німфу Галатею кіклопа. Буколічні вірші в монологічної та в діалогічній формі зображують як сільське, так і міське життя. Постійний елемент цих драматичних сцен — додаткова пісня, що виконується або одним співаком, або двома співаками поперемінно. Обов'язковими для буколіки елементами є любов і пісні, а формально — пастушачий сюжет. Мотиви, запозиченим з фольклору: змагання співаків, суперництво в співі двох пастухів з нагородою за перемогу.
Ідилії Теокріта розпадаються на три основні категорії: 1) «буколічні» вірші — тут повно виявляються специфічні особливості творчості Теокріта: фольклорна маска «пастухів» з їхніми лайками, «змаганнями» і піснями дає можливість розгорнути і поезію любовного томління й іронічні замальовки побуту. 2) невеликі поеми на сюжети героїчного епосу, у яких міфологічні фігури зводяться до рівня інтимної поезії («Геракл-дитина», «Весільна піснь на честь Єлени» та ін.), — тут Теокріт стикається з поширеним в елліністичній поезії жанром «малого епосу» («епіллій»); світ служить лише стрижнем для описів природи, побутових картинок або чуттєвого ліризму; 3) мімічні сценки, у яких зображуються нижчі прошарки міського населення («Сіракузянки», «Любов Кіпісії», «Чарівниці»);
Головними героями Феокріта, окрім міфологічних персонажів, є представники різних, зазвичай середніх і нижчих, верств населення — рибалки, домогосподарки, старі кумасі, пастухи, женці. Тобто його ліричні герої — це маленькі люди, кинуті напризволяще безжальною державною машиною. Де їм знайти тихий притулок і розраду? І Феокріт запрошує їх на вмиротворююче лоно природи, від якої вони давно вже відірвані. Найбільшу його прихильність завойовують пастухи, які стають для поета символом гармонійного єднання людини та природного світу. Феокріт ідеалізує пастухів, ніколи не згадуючи про їхню нелегку працю. Вони зображуються безтурботними й безжурними, їхні улюблені заняття — це неспішна дружня розмова, мрії про кохання і пісні.
