Наприкінці VІІ та в І половині VІ ст. до н.е. в архітектурі Давньої Греції відбувається крутий злам, обумовлений розвитком грецьких міст-держав. Саме в цей час складаються нові типи багатьох громадських будівель, у зв’язку з якими здійснюється перехід від деревинно-сирцового будівництва до кам’яного та формуються нові архітектурно-виразні засоби, які невдовзі перетворили ці споруди на прекрасні пам’ятники монументального зодчества та підготували його розквіт у 480-400 рр. до н.е. Вже в давнину мистецтво Греції створило новий тип будівлі, який надалі став яскравим виразником ідей демоса, тобто вільних громадян міста-держави. Такою спорудою був грецький храм, який принципово відрізнявся від храмів Давнього Сходу тим, що був центром найважливіших подій суспільного життя. Зазвичай територія не лише міста, але й всієї невеличкої грецької держави вважалась освяченою заступництвом одного з божеств. Культ бога-заступника (Афіни – у Афінах, Гери – в Аргосі, тощо) та пов’язані з ним урочисті святкування ставали справою всього народу. Й храми були не лише місцем для розміщення статуї бога-заступника громади, але й сховищем скарбниці полісу, його головною державною святинею, яка була предметом гордощів громадян й ніби втілювала почуття патріотизму, яке об’єднувало їх. храм втілював ідею єдності, величі та досконалості міста-держави, непохитність його суспільного ладу. Таким чином, храм при багатьох особливостях його композиції та планування, обумовлених тим чи іншим культом, слід розглядати як найважливішу суспільну споруду давньогрецького зодчества.
ТИПИ ХРАМОВИХ СПОРУД
Найпростіший тип храму складався з одного приміщення, відкритого з торцевого боку. Вхід обрамовувався виступами поздовжніх стін, торци яких зазвичай оброблялись у вигляді пілястр чи стовпів та називались антами. Між антами часто розташовувались дві (а у більш давніх пам’ятках іноді й одна) колони. Звідси й виникла назва цього типу “храм у антах”. Антовий храм близько нагадував мегарон. Більш ускладненими типами були простиль, у якого на фасадній стороні стояв перед антами ряд колон, та амфіпростиль, що мав колонади по обох торцевих фасадах. Упериптері закрите приміщення храма (наос) з усіх чотирьох боків обнесено рядом колон. Цей тип храму склався на початку VІІ ст. до н.е. й залишався панівним протягом всього архаїчного та класичного періодів. Більш складним типом є диптер. Це – храм, оточений не одним, а двома рядами колон. У псевдопериптері всі чи більша частина інтерколумніїв (проміжків між двома сусідніми колонами) зовнішньої колонади цілковито закриті стіною, з якої колони виступають зазвичай лише на половину свого діаметру, перетворюючись, таким чином, у напівколони. Псевдодиптером називається диптер, у якого другий (внутрішній) ряд колон відсутній, внаслідок чого обхід навколо закритого приміщення храма, тобто відстань від зовнішніх колон до його стін, значно ширша звичайної й наближується до двох інтервалів між колонами. Круглі храми називаються моноптер, якщо вони складаються з однієї колонади та перекриття над нею (зазвичай конічного) та фолос – якщо позаду колонади є ще й закрите приміщення (целла).
Ще одним типом храму, який складає, можливо, поодинокий випадок й належить до закритих храмів, є Телестеріум у Елевзині, побудований у золотий час грецького зодчества. Його план, який дуже різниться із переліченими типами храмів, являє собою майже квадратний простір, розділений чотирма рядами колон на п’ять наосів: середній – широкий на всю висоту будівлі, бічні – вузькі на два поверхи й із низьким підвальним поверхом, що слугував, ймовірно, для влаштування обладнання для релігійних вистав, що відбувались у храмі. З одного боку до цієї будівлі примикає портик з 12 колон.
Простір за колонами перед входом у храм, з його заднього боку чи навколо всієї целли (у периптері та близьких до нього за композицією спорудах) називають портиком. Слово портик часто використовують для означення не лише простору за колонадою, але й самої колонади. Головне внутрішнє приміщенняхраму греки називали наос. Це – довгаста прямокутна кімната, де стояла культова статуя. Входом у наос слугували сіни – пронаос, огороджений спереду частіше за все двома (рідко однією чи трьома) колонами, а з боків – стінами, торци яких оброблялись у вигляді антів. Часто позаду (іноді у глибині) целли влаштовувалось приміщення, яке мало назву адитон (святилище, що сполучалось із наосом) та опистодом (задня частина храму, що мала вхід лише з задньої сторони, а від целли відокремлювалась стіною). Опистодом зазвичай слугував місцем зберігання храмового начиння та різноманітних пожертв. Колонада, що оточує храм, називається птерон (грец. – крило) чи перистасис (“пери” – навколо, “стасис” – стан; той, що стоїть).
Із суспільної точки зору храми можна поділити на дві групи. Першій групі належать відкриті храми, в яких перед божествами здійснювались постійні богослужіння, тобто підтримувався вічний вогонь. Такі храмибули у будь-який час доступні всім та кожному. Другу групу складають храми, побудовані для святкувань, що періодично повторювались, на честь одного з богів. Їх можна назвати закритими, бо богослужіння в них відбувалось лише з особливими урочистостями та пишністю у згадувані свята; в інший час вони були для народа недоступні. Портики таких храмів були з цієї причини завжди прибрані металевими ґратами та запечатані жрецями. В них біля входу розміщувався жбан для очищення, тобто для окроплення святою водою, без якого ніхто не входив всередину храму. Грецькі храми не було розраховано на масове відвідування народом. В них бачили помешкання богів, які допускали до себе смертного, тільки якщо він очистився за традицією, лише на відстань, необхідну для поклоніння та принесення їм безкровної жертви. Маса ж народу залишалась поза храмом, де відбувались кровні жертви на головному вівтарі перед пронаосом, за звичаєм азіатських жертвопринесень.
Зазвичай храм присвячувався одному з богів Олімпу, але траплялись й випадки подвійних храмів, де під одним дахом розміщувались два божества, з окремим святилищем для кожного. Цей розділ досягався трьома шляхами. Весь храм поділявся поздовжньою стіною, за єгипетським прикладом, на дві частини чи його розділяли впоперек короткою стіною на дві половини, як це було при храмах на честь Марса та Афродити в Мантинеї, де вхід у храм Марса був зі сходу, а із заходу – в святилище Афродити. Третій спосіб розміщував другий храм на другому поверсі. Павзаній розповідає про подібний храм у Спарті, де нижній поверх було присвячено озброєній Афродиті, а верхній – другорядному божеству Олімпа.
Класичним типом грецького храму став периптер, тобто храм, що мав прямокутну форму й був оточений з усіх чотирьох боків колонадою. Подальший розвиток храмової архітектури йшов головним чином шляхом вдосконалення системи конструкцій та пропорцій периптера. Створення периптера дозволило вільно розміщувати будівлю в просторі й надавало всьому строю храму урочисту сувору простоту. Основні елементи конструкції периптера також дуже прості й глибоко народні за своїм походженням. У своїх джерелах конструкція грецького храму бере свій початок у дерев’яному зодчестві із глинобитними стінами. Звідси йде двосхильний дах й (згодом кам’яні) балкові перекриття; колони також беруть свій початок від дерев’яних стовпів. Але це не означає, що конструкція грецьких храмів була механічним перенесенням деревинних конструкцій у кам’яне зодчество. Архітектори Давньої Греції добре розуміли й враховували конструктивні властивості будівельних матеріалів. Разом з тим вони прагнули підкреслити й розвинути художні можливості, приховані в самій конструкції будівлі. В результаті цієї роботи склалась виразна та цілісна художньо осмислена архітектурна система, яка пізніше, у римлян, отримала назву ордера (що означає лад, устрій). Стосовно грецького зодчества слово “ордер” означає в широкому сенсі цього слова весь образний та конструктивний устрій грецької архітектури, головним чином храму, але частіше має на увазі лише порядок співвідношення та розташування колон та антаблемента (перекриття), що лежить на них. Естетична виразність ордерної системи була заснована на доцільній гармонії співвідношення частин, що утворюють єдине ціле, та на відчутті пружної, живої рівноваги несучих та несомих частин. Навіть зовсім незначні зміни пропорцій та масштабів ордера давали можливість вільно видозмінювати весь художній устрій будівлі.
АРХІТЕКТУРА БУДІВЕЛЬ ХРАМІВ АРХАЇЧНОЇ ЕПОХИ
(750 - 480 ГГ ДО Н.Э.)
В епоху архаїки грецький ордер склався у двох варіантах – доричному та іонічному. Це відповідало й двом основним місцевим школам у мистецтві. Лаконічний, мужній та сильний доричний ордер та більш стрункий, витончений іонічний (який включає в свою чергу два варіанти – малоазійський та аттичний) трапляються у перших відомих науці кам’яних спорудах (І половина VІ ст. до н.е.).
Грецька дорична архітектура відрізняється мужньою величчю, суворою простотою, монументальною урочистістю, силою та великою витримкою у застосуванні декору. Колона розвиненого доричного ордера не має бази. Стовбур колони, що стояв безпосередньо на верхній сходинці основи (стилобаті), звужувався доверху. Потоншення колони починалось безпосередньо від стилобату, але не було зовсім рівномірним: стовбур колони зазвичай мав припухлість (ентазис), максимум якого приходився на нижню половину стовбура колони (приблизно на 1/3 загальної висоти). Поверхня стовбура колони оживлялась вертикальними жолобками – канелюрами, кількість яких частіше за все дорівнювала 20. У доричному ордері вони вирізьблені не дуже глибоко, утворюючи гострі грані. Канелюри оживляли гру світла й тіні на колонах, підкреслювали вертикальні лінії контурів й при будівництві з мармуру виявляли своїми гранями напівпрозорість цього матеріалу. Дорична капітель відокремлювалась від стовбура колони горизонтальними врізами (від 1 до 4), які називаються врізами гіпотрахеліона. Капітель складалась з округлої подушки - ехіна та з квадратної плити, яка лежала на ній – абака (абаки). Нижня частина ехіна зазвичай прикрашалась врізаними профільованими поясками – ремінцями, кількість яких коливалась від 1 до 5. У ранніх пам’ятниках застосовувалась пластично орнаментована викружка – скоція. Антаблемент доричного ордера складався з трьох елементів: архітрава, фриза та карниза. Доричний архітрав являв собою гладку балку, що спиралась на капітелі колон. Зверху вона завершувалась невеликою поличкою (тенією). Над архітравом йшов доричний фриз, що складався з тригліфів та метоп. Тригліфи мали форми витягнутих у вертикальному напрямі прямокутників, поверхня яких збігалась у вертикальній площині із зовнішньою площиною архітрава та оживлялась вертикальними врізами. Між тригліфами розташовувались майже квадратні, трохи витягнуті у довжину плити – метопи; вони були трохи заглиблені відносно площини тригліфів й часто прикрашались горельєфами. Карниз завершував антаблемент.
Доричний храм-периптер був відокремлений від землі кам’яною основою – стереобатом, який був дещо ширшим за колонаду храму й зазвичай складався з трьох масивних східців, які йшли вздовж усіх чотирьох фасадів. Верхня сходинка й вся верхня поверхня стереобата (стилобат) слугувала як би постаментом дляхраму. В наос світло проходило крізь світлові люки у стелі, чи крізь двері. Вхід у наос розміщувався за колонадою з боку головного фасаду й був оформлений пронаосом, що за конструкцією нагадував портик “храма у антах”. Іноді крім наоса існував ще опистодом. Наос (із пронаосом та опистодомом) був з усіх боків оточений колонадою. Колонада периптера здіймалась над горизонталлю стилобата, підтримувала перекриття (опорні балки та карниз), над якими піднімалась покрівля, покрита черепицею чи мармуровими плитками. Трикутники, що виникали на передньому та задньому фасадах під двосхильним дахом, називались фронтонами. Гребінь даху та його кути були увінчені (зазвичай керамічними) прикрасами, так званими акротеріями.
Система доричного ордера визначила головну лінію розвитку грецького зодчества на Пелопонесі та у Великій Греції (тобто Сицилії та Південної Італії). Іонічний ордер отримав розвиток насамперед у малоазійській та острівній Греції, у багатих торговельних містах, які близько стикалась із культурою Сходу. Іонічний ордер відрізнявся від доричного легкістю пропорцій, витонченістю своїх розчленованих форм, широким застосуванням декору, що надавало враження святковості, нарядності та грації. Форми іонічного ордера відомі в різних варіантах, особливо база, капітель та антаблемент.
Основний, малоазійський варіант іонічного ордера склався у середині VІ ст. до н.е. Його колона поділялась на три частини: базу, стовбур та капітель. База складалась з угнутих та випуклих елементів, що чергувались та образно виражали стискуюче зусилля, яке вона передавала від стовбура колони основі храму. Іонічна база нерідко стояла на прямокутній плиті чи плинті. Випуклі елементи бази – напіввали (вали), чи торуси, часто прикрашались орнаментальною порізкою – “плетеницею” чи горизонтальними жолобками (канелюрами). Угнуті елементи – скоції – частіше за все залишались гладкими. Малоазійський тип бази майже не ставав ширшим донизу й складався з плінта, основи, що наближалась за формою до низького циліндра та торуса (храм Гери на о. Самосі). Іноді до цього додавалась ще основа бази, яка складалась з трьох елементів з профілем у вигляді двох напіввалів, розділених двома скоціями, що закінчувались двома невеликими поличками. Цей тип бази був поширений всюди, крім Афін, й використовувався частіше за інші, аж до епохи еллінізму.
Іонічна колона була стрункіша за доричну, її висота в епоху архаїки наближувалась до восьми діаметрів, а пізніше перевищувала дев’ять діаметрів. Стовбур менше звужувався доверху, ніж у доричному ордері, ентазис був чи відсутній, чи дуже незначний. Канелюри, що оживляли стовбур іонічної колони (зазвичай їх було 24), відокремлювались вузькими полосами, поверхня яких означала циліндричну поверхню основної форми стовбура. Завдяки більшій глибині жолобків тіні на іонічній колоні були більш сильні. У своєму прагненні створити характерне для цього ордера враження легкості зодчі розташовували колони дуже широко, наближаючись до межі допустимих у матеріалі навантажень. Іонічна капітель складалась з прямокутної у плані абаки, розташованої безпосередньо під архітравом, подушки з волютами та ехіна. Волюти, чи завитки подушки, що утворюють з боків капітелі два вали, які називаються балюстрами, були характерною особливістю іонічної капітелі. Абака та ехін зазвичай були покриті багатою порізкою. Ехін, часто прикрашений поясом ов, чи іоніків, відповідає листяному вінцю еолійської капітелі. Іонічна капітель спочатку була сильно витягнута у плані, завдяки чому її конструктивна роль наближувалась до ролі підбалки. Наприкінці VІ ст. до н.е. іонічна капітель у плані наближується до квадрату. Внаслідок того, що іонічна капітель мала дуже різні головний та бічний фасади, капітелі кутових колон вимагали спеціального рішення, яке вперше зустрічається у пам’ятниках ІІ половини V ст. до н.е. в Афінах, після чого отримує повсюдне поширення. У кутовій капітелі кутова волюта розташовувалась під кутом 45º до обох фасадів. Антаблемент малоазійського варіанту іонічного ордера складався з двох частин: архітрава (значно легшого за доричний) та карниза. Невеликі горизонтальні уступи розділяють його на три гладкі полоси (лат. – фасції), що трохи нависають одна над одною. Між архітравом та карнизом розміщувався пояс зубчиків (лат. – дентикул). Частина, що вінчає антаблемент, - сима прикрашалась дуже багатою орнаментальною різьбою.
Іонічні храми часто зводились на доволі високих, багатосхідчастих стереобатах, іноді зі сходами тільки з боку головного фасаду й із прямовисними стінками з трьох інших сторін. Другий важливий варіант іонічного ордера з’явився приблизно у 525 р. до н.е. у Дельфах та отримав подальший розвиток у другій половині V ст. до н.е. у Аттиці. Аттична база складалась з двох торусів, розділених однією скоцією. Плінт не був обов’язковим елементом аттичної бази. Колони не відрізнялись від малоазійських, але у деяких невеликих іонічних будівлях колони замінювали скульптури дівчат у довгих, багато прикрашених сукнях. Такі опори у вигляді жіночих фігур (каріатиди) характерні для властивого іоніці прагнення до скульптурних прикрас.
Антаблемент поділявся не на дві, а на три частини: над архітравом проходив безперервний фриз, зазвичай прикрашений стрічкою барельєфа. Покрівля споруд іонічного ордера не відрізнялась від доричної. Фронтони, які з’являлись лише у побудовах другого іонічного ордера, повторювали елементи карниза на поздовжніх сторонах.
АРХІТЕКТУРА БУДІВЕЛЬ ХРАМІВ ДАВНЬОЇ ГРЕЦІЇ
Для еволюції архаїчних доричних храмів характерний перехід від важких й присадкуватих пропорцій до більш струнких та гармонійно виразних. Більш ранні храми часто мали громіздкі капітелі та надто короткі стовбури капітелі. Співвідношення кількості колон на довгих та торцевих сторонах часто було таким, щохрам був дуже витягнутим у довжину. Іноді на фасаді ставилась непарна кількість колон, що не давало можливості виокремити головний вхід й зробити його головною віссю композиції. Поступово всі ці недоліки зникали.
У другій половині VІІ ст. до н.е. було побудовано дерево-сирцеві антові та периптеральні храми у Калідоні, Фівах, Тегеї та інших місцях. Найбільше значення серед них мають храми Аполлона у Фермі та Гери у Олімпії. Храм Аполлона у Фермі (640-630 рр. до н.е.) мав розміри за стилобатом 12,13х38,23 м. храм складався з вузького (шириною 4,6 м) витягнутого наоса та опистодома при відносно широких портиках. Перекриття та дах були дерев’яними, покрівля – черепична. Зовнішня колонада складалась з 5х15 дерев’яних колон на високих кам’яних базах. У VI ст. до н.е. дерев’яні колони було замінено кам’яними. Найвизначнішим у цьомухрамі було його керамічне облицювання та прикраси. Храм Гери (Герайон) у святилищі Зевса у Олімпії – це один з найдавніших доричних периптерів, від якого до нас дійшли не лише фундаменти, але й залишки колонади, цокольна частина стін та фрагменти керамічних прикрас. Найдавнішою відомою круглою будівлею, що мала всі основні елементи доричного ордера, був давній фолос у Дельфах (приблизно 580 р. до н.е.). багато доричних храмів було побудовано в архаїчний період у Великій Греції. Найбільш відомими є руїни храміву Селінунті та так звана “Базиліка” у Пестумі. У “Базиліці” підкреслена перш за все могутність та стійкістьбудівлі; гармонія пропорцій у ній відсутня, особливо через занадто роздутий ентазис.
храм Аполлона у Коринфі (VI ст. до н.е.) є однією з найдосконаліших споруд пізньої архаїки. Він зберігся краще, ніж інші пам’ятники архаїної дорики материкової Греції. Це доричний периптер з числом колон 6х15 та розміром за стилобатом 21,36х53,3. Портики храма вже не мають тієї перебільшеної порівняно із площею целли ширини, що характерна для споруд ранньої архаїки. Ширина бічних портиків лише трохи перевищує ширину крайнього прольоту між колонами, а в передньому та задньому портиках складає приблизно півтора прольоти. В цьому відношенні план дуже наближується до планів класичної епохи, але пропорції його ще дуже витягнуті.
В архаїчній архітектурі іонічного та доричного ордера із вапняку, широко використовувалось яскраве розфарбування. Найчастішим було поєднання червоного та синього кольорів. Розфарбовувались тимпани (трикутне поле під двосхильним дахом) та тло метоп, тригліфи та деякі інші частини антаблементу. Розфарбовувалась і скульптура, що прикрашала архаїчні храми. Розфарбування збільшувало відчуття святковості обрису архітектури та підкреслювало архітектоніку його частин (особливо у доричному ордері).
Іонічна архітектура, яка в цілому розвивалась в архаїчний період у тому ж напрямку, що й дорична, відрізнялась від неї більшим багатством декорацій, більшою витонченістю та легкістю. Навіть старому типу храма “у антах” іонічний ордер надав незвично нарядний вигляд; так будувались ще у VI ст. до н.е. невеликі будівлі навколо головного храму, наприклад, скарбниця сифносців у Дельфах із фігурами святково вбраних дівчат (кор) замість колон. Цікаво, що в жодній з цих скарбниць не було застосовано іонічні колони, незважаючи на те, що окремо стояча іонічна колона була встановлена наксосцями у святилищі Аполлона у першій половині VI ст. до н.е. (вона слугувала постаментом для крилатого сфінкса).
Храми Іонії, тобто міст узбережжя Малої Азії та островів, вирізнялись особливо великими розмірами та розкішшю оздоблення. В цьому виявився тісний взаємозв’язок міст-держав малоазійської Греції із культурою Сходу. Ці храми виявились осторонь основної лінії розвитку грецької архітектури. Архітектурагрецької класики широко розробила всі найкращі сторони іонічного ордеру, але залишилась сторонньою розкошам цих грандіозних храмів архаїчної Іонії; ця риса іонічної архітектури отримала свій подальший розвиток лише в період еллінізму.
Найвизначнішими архаїчними храмами Малої Азії були зведені близько середини VI ст. до н.е.храм Артеміди в Ефесі, храм Гери на о. Самосі та храм Аполлона у Дидимах близ Милету. Всі три споруди являли собою грандіозні за розмірами, цілком побудовані з мармуру, диптери, тобтохрами із подвійною зовнішньою колонадою.Храм Гери в Самосі та храм Артеміди в Ефесі мають дуже велике значення для історіїархітектури, оскільки в них вперше зустрічається зрілий, повністю виконаний іонічний ордер у його малоазійському варіанті. Храм Артеміди в Ефесі в давнину вважався одним з семи чудес світу.Будівництво храму розпочалось ще у першій половині VI ст. до н.е. У довжину храм досягав 100 м. Глибокий пронаос складався з чотирьох рядів колон, по дві в кожному ряді. Колони на західному та східному фасадах спирались на барабани, прикрашені скульптурними рельєфами.
Порівняно із доричними периптерами храм Артеміди у Ефесі вражав своєю величчю та розкішшю, багатою грою світлотіні та складним ритмом рядів колон, що змінювались. Але йому не вистачало суворої пропорційності та ясної простоти, що були властиві доричним храмам пізньої архаїки. Саме будівельники доричних храмів із найбільшою повнотою виразили передові художні ідеї свого часу, й в подальшому вироблений ними тип периптера розроблявся та вдосконалювався в якості провідного типу архітектурноїспоруди у період класики.
АРХІТЕКТУРА БУДІВЕЛЬ ХРАМІВ КЛАСИЧНОЇ ЕПОХИ
(480 – 400 РР. ДО Н.Е.)
В результаті руйнацій, спричинених персидськими війнами малоазійським грецьким містам, батьківщині іонічного ордера, на початку та в середині класичного періоду домінує будівництво храмів у доричному ордері. Провідним типом монументальної архітектури на початку V ст. до н.е. залишався периптер. Храмставав коротшим, його целла – ширшою. У великих храмах внутрішнє приміщення – наос – зазвичай розділяли двома поздовжніми рядами колон на три частини. У невеликих храмах архітектори не використовували внутрішні колони, які підпирали перекриття наоса. Зникло використання на торцевих фасадах колонад із непарною кількістю колон, яке заважало розташуванню входа у храм у центрі фасада. Стандартним співвідношенням кількості колон торцевого та бічного фасадів стало 6 до 13 та 8 до 17; кількість колон бічної сторони була рівною подвійній кількості колон торцевого фасада плюс одна колона. У глибині центральної частини наоса, оточеної внутрішніми колонадами, прямо проти входу розміщувалась статуя божества. Планування храма отримало логічно ясну стрункість та монументальну урочистість. Суворо продумана система розташування та співвідношення всіх елементів конструкціїхрама вела до створення образа величного, зрозумілого та простого.
Архітектори ранньої класики тонко відчували зв’язок системи пропорцій архітектурних форм із абсолютними масштабами будівлі та з її розмірами відносно людини та навколишнього ландшафту. Вироблення постійної системи частин ордера та їх форми відбувалось одночасно із все більш вільною та багатообразною побудовою їх пропорційних співвідношень. Незначні зміни пропорцій викликали відповідні зміни у рівновазі несомих та несучих частин. Видозмінюючи співвідношення пропорцій всіх частин будівлі, архітектори видозмінювали й весь характер його образної виразності. Тому кожен храмперіоду класики поєднував у собі принципи виробленого столітнім досвідом канонічного рішення із моментами, властивими конкретно лише даному храму. Це надавало йому індивідуальну своєрідність та робило його неповторним витвором мистецтва. Цим досягалось й вирішення задачі співвідношенняхрама із навколишнім середовищем й визначався його характер, то міцний та величний, то легкий та витончений.
Найбільш повно типові риси архітектури ранньої класики втілились у храмі Зевса у Олімпії (Пелопонес). Цей храм розпочав новий період індивідуального трактування кожної споруди. храм було споруджено місцевим архітектором Лібоном з Еліди між початком 460 та 450 рр. до н.е. У давнину він був відомий хризоелефантинною статуєю Зевса роботи Фідія, що вважалась одним із семи чудес світу. Зараз храммайже повністю зруйнований; лише за описами давніх авторів (особливо Павсанія) та завдяки досконалому вивченню руїн можна реконструювати архітектурний вигляд споруди. Це – доричнийпериптер розміром 27,68х64,12 м за стилобатом із кількістю колон 6х13. Внутрішнє приміщення складалось із пронаоса, целли та опистодома. Храм було побудовано з твердої породи вапняку (черепашнику) й було вкрито тонким шаром білої мармурової штукатурки, що надавало можливість досягти майже чеканеної точності та чистоти виконання деталей. Покрівельна черепиця, сима таскульптури були мармуровими. Суворість пропорцій храму пом’якшувалась святковим за своїм характером розфарбуванням. Храм було прикрашено великими скульптурними групами на фронтонах. Метопи зовнішнього фризу, як і в більшості храмів ранньої класики, не мали скульптурних прикрас. За зовнішньою колонадою над портиками пронаоса та опистодома на метопах тригліфного фризу було розміщено скульптурні композиції, по шість на кожному фризі. Сюжети цих рельєфів були тісно пов’язані із суспільним призначенням храма, що був центром великого архітектурного ансамблю Олімпії – священого центру загальноеллінських спортивних змагань. На фронтонах були зображені легендарне змагання на колісницях Пелопса та Еномая й битва греків (лапифів) із кентаврами, на метопах – подвиги Геракла. Таким чином у храмі Зевса в Олімпії вже знайшов своє втілення характерний для класичної Греції синтез архітектури та скульптури.
Найвизначнішими храмами високої класики булихрами Афінського акрополя: Парфенон, храмНіки Аптерос та Ерехтейон. Парфенон – один з найдосконаліших творів грецької класичноїархітектури став одним з найвищих досягнень в історії світового зодчества. Цей найвідомішийхрам Афіни було розпочато у 447 р. до н.е., а під час святкувань Панафіней у 438 р. до н.е. відбулось осячення храма. Скульптурні роботи на Парфеноні – Фідія та його помічників – тривали до 432 р. до н.е. Перед архітекторамиПарфенона Іктіном та Каллікратом стояло незвичне, складне й величне завдання: створити не лише головний храм полісу, присвячений його божественій заступниці Афіні, але й головнубудівлю всього ансамблю Акрополя, який, за замислом Перікла, мав стати всееллінським святилищем. Парфенон має по 8 колон із коротких сторін та по 17 – з довгих; загальні розміри будівлі 31х70 м, висота колон – 10,5 м. храм збудовано з квадрів пантелійського мармуру, складених насухо. Архітектори Парфенона творчо переробили композицію доричного периптера, вільно поєднуючи доричні та іонічні архітектурні традиції.
Храм Ніки Аптерос (Безкрилої Перемоги) був споруджений Каллікратом на честь богині Перемоги у 421 р. до н.е. Це невеликий іонічний чотириколонний амфіпростиль розміром 5,4х8,14 м за стилобатом, поставлений на високому виступі – Піргосі. Майданчик навколохрама був оточений мармуровим парапетом, прикрашеним прекрасними скульптурнимирельєфами. Перед храмом розміщувався вівтар Ніки. Целла храма не має ні пронаоса, ні опистодома. Торци її поздовжніх стін оброблені у вигляді антів. Висота монолітних колон храма4,04 м. У храмі – перші кутові іонічні капітелі, що дійшли до нашого часу. Храм Ніки дає класичний приклад тричастинного варіанту іонічного антаблемента. На барельєфах фриза з трьох боків була представлена битва греків із персидською кіннотою; на східному боці зображені олімпійські боги, що наглядають за битвою. У храмі присутні риси, властиві доричному зодчеству, наприклад живописний, а не різьблений декор сими, більш важкі пропорції ордера.
Ерехтейон – остання за часом споруда Акрополя, що завершила весь його ансамбль. Новою була примхлива асиметрична побудова Ерехтейона, виконана невідомим архітектором у 421 – 406 рр. до н.е. Художня розробка цього храма, присвяченого Афіні та Посейдону, внесла нові риси в архітектурукласичного часу: живописне трактування архітектурного цілого – інтерес до зіставлення контраснихархітектурних та скульптурних форм, множинність точок зору, що розкривають нові, різноманітні й складні враження. Ерехтейон побудовано на нерівному північному схилі Акрополя, його планування продумано включило в себе використання цих нерівностей ґрунту: храм складається з двох приміщень, що знаходяться на різному рівні; він має різної форми портики на трьох сторонах – в тому числі відомий портик кор (каріатид) на південній стіні – й чотири колони із проміжками, закритими ґратами (пізніше їх замінили кам’яною кладкою) на четвертій стіні. Відчуття святкової легкості й витонченої стрункості викликано застосуванням у зовнішньому оформленні більш нарядного іонічного ордера й прекрасно використаними контрастами легких портиків та гладі стін. В Ерехтейоні не було зовнішнього розфарбування, його заміняло поєднання білого мармуру із фіолетовою стрічкою фриза й позолотою окремих деталей. В цій споруді, прекрасній та пропорційній, але далекій від суворой гармонії Парфенона, вже прокладались шляхи до мистецтва пізньої класики – мистецтва більш безпосередньо людському й схвильованому, але менш героїчному, ніж висока класика.
