Норма літературної мови — це сукупність загальноприйнятих правил реалізації мовної системи, які закріплюються в процесі суспільної комунікації.
Виділяють такі типи норм літературної мови:
— орфоепічні (регулюють правильну вимову звуків і звукосполучень.
Наприклад:
- наголошені та ненаголошені голосні вимовляються виразно і чітко за винятком ненаголошених голосних [о] , [е], [и], які зазнають якісних змін за супровідних умов;
- дзвінкі приголосні не втрачають своєї дзвінкості в абсолютному кінці слова та перед глухими приголосними, крім [г];
- глухі приголосні перед шумними дзвінкими вимовляються дзвінко;
- буквосполучення дж, дз можуть позначати один звук і два звуки;). Засобами кодифікації орфоепічних норм є орфоепічні словники. Реалізуються ці норми лише в усному мовленні;
— графічні (визначають позначення звукової мови на письмі за допомогою літер та нелітерних знаків(апострофа, дефіса, розділових знаків));
— орфографічні (правила написання слів та їхніх частин, які регламентуються чинним “Українським правописом”, орфографічним словником, довідниками з українського правопису, підручниками та посібниками);
— пунктуаційні (регулюють вживання розділових знаків, які полегшують сприймання тексту і викладу думок на папері. В українській мові одночасно діють три принципи пунктуації, які слід враховувати, визначаючи тип розділового знака: синтаксичний(структурний, граматичний), смисловий та інтонаційний. Пунктуаційні норми реалізуються лише в писемному мовленні);
— лексичні (встановлюють правильне вживання слів відповідно до їхніх лексичних значеннь. Такі норми фіксуюються та затверджуються тлумачними словниками. Причинами порушення лексичних норм можуть бути: 1.невиправдане вживання кальок;2.вживання слів у невдастивому їм значенні, особливо це стосується слів-паронімів);
— морфологічні (визначають правильне творення і вживання в усному та писемному мовленні форм слів. Наприклад: творення форм вищого та найвищого ступенів порівняння прикметників; вживання у функції звертання іменників у формі кличного відмінка; правильні відмінкові форми числівника);
— синтаксичні (передбачають усталену побудову словосполучень, речень. Усі синтаксичні норми можна поділити на кілька типів:
- норми взаємоузгодження підмета і присудка в реченні;
- норми побудови речень на основі підрядного зв’язку керування, який полягає у тому, що головний компонент словосполучення вимагає певної відмінкової форми залежного слова);
— стилістичні (визначають вживання стилістично маркованих мовних зворотів у відповідних стилях мовлення).
Природність мови як знакової системи зумовлює її постійну адаптацію до умов існування суспільства, яке вона обслуговує, а отже, і норми мови не можуть бути застиглими, вони постійно змінюються і виявляють варіативність.
