У другій чверті XIX століття поряд з поліпшеними сільськогосподарськими знаряддями одержують відносно велике поширення машини: молотарки, віялки, сортування. Кількість підприємств, що робили ці машини, до середини XIX століття значно збільшилася. У селянському господарстві спостерігався процесрозвитку продуктивних сил (удосконалення сільськогосподарських знарядь, вирощування поліпшених порід худоби, посівах технічних культур). Ці нові продуктивні сили були несумісні зі старими феодальними виробничими відносинами, заснованими на підневільній праці із властивою йому рутинноїтехнікою, внаслідок чого вони не набули значного розвитку.
У першій половині XIX століття спостерігається значне зростання товарно-грошових відносин, які в умовах почався впровадження нової, капіталістичної техніки і частково застосування вільнонайманої праці характеризували собою кризу феодально-кріпосницької системи.
В області промислового розвитку перша половина XIX століття характеризувалася також процесом розкладання феодально-кріпосницької економіки та розвитком продуктивних сил. Це знаходило своє вираження в поступовому впровадженні машин і появу складних механічних двигунів. Цей період можна вважати початком промислового перевороту.
Нові продуктивні сили перебували у невідповідності з існуючими виробничими відносинами, що були непереборною перешкодою для подальшого прогресу. Однак нові виробничі відносини все ж пробивали собі дорогу, лише в межах, можливих в умовах панування феодально-кріпосницького ладу. Цей процес знаходив вираз у поступовому занепаді вотчинної і посесійною мануфактур, заснованих на малопродуктивних підневільному, кріпосній праці, і в розвитку капіталістичної мануфактури, поступово переростала в капіталістичну фабрику.
Нові продуктивні сили отримали значний розвиток в тих галузях промисловості, у яких панівне становище займали капіталістичні виробничі відносини, тобто де застосовувалася вільнонаймана праця. Однак «вільнонаймані» робітники в більшості своїй були кріпаками, які перебували на оброк, що вкрай негативно позначалося на розвитку промисловості. По-перше, поміщик мав право в будь-який момент відкликати свого кріпака, а, по-друге, фабрикант примушений був частина додаткової вартості віддавати поміщику, що зменшувало можливість для розширеного відтворення. До того ж за кріпосного права не могла створюватися резервна армія праці, що було однією з вирішальних умов, необхідних для розвитку капіталістичного способу виробництва.
Посилення експлуатації кріпосного селянства протягом першої половині XIX століття викликало загострення класової боротьби, що знаходило своє відображення у зростанні селянського руху. За своїм змістом селянський рух залишалося стихійним, неорганізованим, носило царистських характер. Криза феодально-кріпосницької системи обумовлював загострення класових протиріч, що знаходило своє вираження у зростанні виступів кріпосних селян і робітників.
Боротьба кріпаків селян і робітників мала велике прогресивне значення: вона розхитувала основи феодально-кріпосницького ладу. Селянський рух, спрямований на боротьбу проти кріпацтва являло собою загрозу для існування самодержавно-кріпосного держави.
Розкладання феодально-кріпосницької системи під впливом розвитку капіталізму зумовило виникнення революційної ідеології, буржуазної за своїм об'єктивним змістом.
Подальший процес розкладу феодально-кріпосницької системи призводить до виникнення двох ідеологій: революційно-демократичної та ліберальної. Носіями ліберальної ідеології виступали представники тієї частини дворянства, яка ходом економічного розвитку виявлялася залученою в орбіту капіталістичних відносин. Якщо революційні демократи, відстоюючи інтереси селянства, були прихильниками скасування кріпосного права революційнимшляхом, що означало повну ліквідацію поміщицького землеволодіння, то ліберали, виходячи з інтересів зростаючої буржуазії, були зацікавлені у скасуванні кріпацтва реформістським шляхом. У міру загострення класових протиріч ліберали в страху перед революційним вибухів все більше зближувалися з урядом, утворюючи в період революційної ситуації єдиний табір панівних класів.
Політика уряду в першій половині XIX століття визначилася прагненням панівних класів зберегти непорушним феодально-кріпосної лад, запобігти можливості революційних потрясінь, що підсилювалася в міру загострення класових протиріч. Дане завдання визначала напрямок внутрішньої політики самодержавства і обумовлювала безперервне наростання реакції. Уряд не видало жодного закону, який би в якійсь мірі змінив становище кріпосного селянстваТаким чином, до середини XIX століття криза феодально-кріпосницької системи досяг такої межі, при якому подальший розвиток країни ставало неможливим внаслідок повної невідповідності виробничих відносин за характером продуктивних сил. Ця криза знаходив своє вираження в безперервному погіршення становища основної маси безпосередніх виробників - кріпосних селян, який був наслідком посилення експлуатації. Це в свою чергу призводило до загострення класових протиріч, до посилення боротьби народних мас, які не бажали миритися з існуючим порядком речей.
