Декларація про державний суверенітет (1990), проголошення незалежності 24 серпня 1991 . стали результатом багатовікового прагнення у народу бути господарем на власній землі.
Реалізовано право народу на самовизначення, утворено незалежну державу. Поряд із досягнутим постає друга частина завдання - консолідуюча ідея незалежної України як Вітчизни для громадян усіх національностей. Пріоритетним в етнонаціональній політиці України є збереження громадянського миру та міжнаціональної злагоди. Україна - це спільний дім, Вітчизна для всіх її громадян.
Політикою держави визначено механізм врахування інтересів:
а) української етнічної спільноти, яка формує основу українського етнополітичного поля ;
б) російської національної групи, що компактно живе у східних та південних регіонах УЕП;
в) етнічних груп, складників УЕП;
г) населення Криму;
д) представників українського етносу, які живуть поза межами України (діаспора)
Складність ситуації полягає в тому, що Україна не має досвіду розв'язання питань взаємних стосунків держави й етносів, оскільки ще донедавна національну політику визначала Москва.
Значної шкоди становлення української нації завдає насаджуване твердження про те, що Україна ніколи не була державою.
• Звернення Верховної Ради України до громадян Укр всіх національностей (серпень 1991 );
• Декларація прав національностей України (листопад 1991 p.);
• Закон України "Про національні меншини в Україні" (червень 1992 p.);
• Конституція України (червень 1996 p.);
• Закон України "Про місцеве самоврядування в Україні" (травень 1997 р.) та інші.
В Україні запроваджено застосування міжнародних стандартів захисту прав меншин:
• Європейська хартія регіональних мов або мов меншин (листопад 1992 p.; ратифікована 15 травня 2003 p.);
• Рамкова конвенція Ради Європи про захист національних меншин (листопад 1994 p.);
• Гаазькі рекомендації щодо прав національних меншин на освіту (жовтень 1996 p.);
• Ословські рекомендації щодо мовних прав національних меншин (лютий 1998 p.).
Конституція України визначає природно державною українську мову. Україна має забезпечити її розвиток і функціонування в усіх сферах суспільного життя і водночас виявляти державне піклування про вільний розвиток і використовування всіх національних мов.
Ключовим завданням етнополітики є піклування про національні групи. Згідно з вимогами міжнародної співдружності в Україні ухвалено закони про національні меншини, про громадянство, про етнокультурну політику та ін., функціонують міністерство у справах національностей, національно-культурні центри та їх філії на місцях та ін. Держава гарантує всім національностям рівні права у всіх сферах громадського життя. Дискримінація за національною ознакою заборонена і переслідується законом. Усі національності користуються правом на збереження традиційного розселення, збереження власних національно-адміністративних одиниць, на використання й розвиток рідних мов, національної культури.
Українці, що живуть у країнах Заходу і яких у радянський період таврували як «при-служників імперіалізму» та «буржуазних націоналістів», за весь час свого життя там мали все необхідне для збереження і розвитку своєї національної самобутності не були обмежені в правах на економічну і політичну діяльність, у тому числі й у вищих ешелонах влади і керівництва.
Серед пріоритетів етнополітики - піклування про відродження й розвиток української нації, всіх етнонаціональних груп, про консолідацію народу. Основними категоріями етнополітики є ет-нос, нація, націоналізм, національна меншина. Етнос - це культурна спільнота, яка має спільну історичну територію або зберігає символічний зв'язок із нею, спільні культурні та психологічні риси, які сформувалися упродовж століть. В Україні переважає в теорії і практиці етнотерито-ріальна концепція, яка передбачає формування нації за територіально-громадянським і етнічним принципами. Формування сучасної української нації відбувається на засадах консолідації всіх суспільних груп (етнічних, соціально-класових і релігійних) навколо національної ідеї у політико-державному, економічному й етнокультурному аспектах.
Втілення такої політики має відбуватися через забезпечення національних прав, до яких належать:
1. Право на вільну національну самоідентифікацію. Згідно з ним кожна людина має право вільно обирати національну належність або ж визнавати себе особою без національності.
2. Право народу (нації) на самовизначення. Це означає, що кожна людина має право вільно забезпечувати свій політичний статус, економічний, соціальний та культурний розвиток.
3. Право на національно-територіальну автономію.
4. Право на культурно-національну автономію.
5. Право на захист від дискримінації за національною ознакою.
