Особливо важким було політичне і соціально – економічне становище українських земель, які опинились в 20-х–30-х роках у складі Польщі, Румунії, Чехословаччини (приблизно7 млн. українців).
Найбільша кількість українців проживала на території загарбаній Польщею: Східна Галичина, Західна Волинь, Полісся, Холмщина та Підляшшя. Польський уряд обіцяв країнам Антанти, що забезпечить права національних меншин, надасть Галичині автономію, проте зразу ж забув про свої обіцянки. 1924 p. прийняв закон, забороняв користуватися українською мовою в урядових установах і органах самоврядування. Більшість українських шкіл було переведено на двомовне навчання (фактично польськомовне). Колонізація українських земель польськими осадниками. За законом від 17 грудня 1920 р. вони могли безкоштовно отримати з державного фонду до 45 га землі. Вони займали посади дрібних чиновників, поліцаїв, поштових і залізничних працівників тощо. В економічному відношенні з-у землі були аграрними колоніями Польщі, які постачали сировину і дешеву робочу силу.
Польські владні структури посилили гоніння на православну церкву. Тисячі українців емігрували за кордон. Інші – ставали на шлях боротьби проти польських порядків (кооперативні організації, культурно-просвітницькі товариства „Просвіта", „Рідна школа", молодіжні об'єднання „Сокіл", „Пласт" та інші організації і політичні партії)
Найчисельнішим і найвпливовішим серед них було Національно-демократичне об'єднання (УНДО) під проводом Д. Левицького, В. Мудрого, С. Барана та ін. Провідними ідеями були: право на національне самовизначення, соціальна справедливість і демократія, проведення аграрних реформ.
Ліве крило в боротьбі трудящих представляла Комуністична партія Західної України (КПЗУ) діяла в підпіллі, спираючись на легальну організацію – робітничо-селянське соціалістичне об'єднання (сельроб).
Опозиційний рух української громади в Польщі негласно підтримувався з СРСР, перш за все шляхом фінансового „підгодовування" місцевих організацій.
У 30-х роках зростає вплив націоналістичних угрупувань, зокрема Організація Українських Націоналістів (ОУН), 1929 р. у Відні (очолив Є.Коновалець). Дотримуваласяконспіративних методів і суворої дисципліни, здійснювала акти саботажу експропріації банків, проводила кампанії політичного терору проти представників польської держави.
30рр., крім актів саботажу, організували понад 60 замахів та вбивств. Жертви Е. Чеховський (1932) – комісар польської поліції; О. Молов (1933) – консул СРСР у Львові; Б. Перацький (1934) – польський міністр внутрішніх справ; І. Бабій (1934) – директор української Академічної гімназії у Львові, колишній старшина УГА (його вбили лише зате, що він забороняв гімназистам вступати до ОУН.). Організатором більшості цих вбивств був С. Бандера, який стояв на позиції найрадикальніших методів діяльності ОУН. Бандера Степан (1909–1959 рр.) – один з лідерів українського національно-визвольного руху.
Уряд Польщі проводив кампанії пацифікації („умиротворення") з допомогою поліції і військ. Вони громили осередки українських партій і громад, читальні, конфісковували їх майно, фізично карали тих, хто протестував. В 1934 р. було засновано концтабір у Березі Картузькій, де в жорстоких умовах втримували близько 2 тис. політв'язнів, в основному українців.
Терористичні акції ОУН.
Коли в 1935 р. на посту керівника крайової екзекутиви ОУН на західноукраїнських землях С. Бандеру замінив Л. Ребет, бойові акції припинились і було сконцентровано увагу на відбудові розгромленої мережі і накопичення сил для нової національно-визвольної боротьби за соборну Україну.
