Революційні роки, коли боротьба за державність України наприкінці 1917—1920 pp. відбувалася в умовах запеклої громадянської війни та іноземної інтервенції.
1. Центральна Рада. В листопаді 1917 p. було проголошено Українську Народну Республіку (УНР).
Перед ЦР постало завдання втілити ідею самовизначення української нації у формі національної автономії в складі Російської Федерації, а також виробити концепцію етнічних перетворень в Україні з активним залученням усіх національностей, що проживали на її території. Принципово не погоджуючись з гаслом «Україна для українців», за яким стояли М. Міхновський та його прихильники, М. Грушевський засуджував прояви національної нетерпимості, робив усе можливе для нормалізації міжетнічних відносин в Україні.
Український Національний Конгрес (6–8 квітня 1917 р.): «Одним із головних принципів Української автономії є повне забезпечення прав національних меншостей, які живуть на Україні». У I та II Універсалах ЦР закликала українців запроваджувати автономну систему правління в Україні разом з іншими етнічними групами. Стало можливе використання рідної мови, зокрема в школах, утворення культурних і релігійних товариств, виділення коштів для їхньої діяльності з державного бюджету. Статут Генерального Секретаріату передбачив публікацію правових актів російською, єврейською, польською мовами. Залучення представників національних меншин дало змогу перетворити ЦР з органу національного, на тимчасовий крайовий парламент.
Створення в структурі її виконавчих органів генерального секретарства (міністерства) з національних справ і посад трьох товарищів – секретарів або міністрів – з російських, єврейських та польських справ.
2. Правління з кінця квітня 1918 p. гетьманщини.
.«Грамота до всього українського народу» та «Закон про тимчасовий державний устрій України» – юридична основа діяльності Скоропадського, не віддзеркалювали якихось особливих прав національних меншин. Декларувалася рівність усіх громадян Української держави незалежно від національності. Єврей С. Гутник став міністром промисловості, німець Й. Вагнер – міністром праці, росіянин Г. Афанасьєв – державним міністром. Гетьман П. Скоропадський анулював закон про національно-персональну автономію і скасував національні міністерства.
Гетьманська держава була послідовною в забезпеченні рівноправності всіх громадян.
В УАН(листопад 1918) існувала кафедра єврейської мови та письменства, єврейська історико-археологічна комісія.
Гетьманське міністерство освіти та мистецтва вважало за доцільніше заснувати нові українські гімназії, ніж українізувати російські. У гімназіях було введено українську мову, історію та географію України, історію української літератури. Видання україномовних підручників з багатьох напрямів. У Києві та Кам’янець-Подільському відкрито два державні університети. Державний український архів, Національну галерею мистецтв, Український історичний музей, Українську національну бібліотеку, Український театр драми та опери, Українську державну капелу, симфонічний оркестр тощо.
3. Утворення 1918 p. Західної Української Народної Республіки (ЗУНР).
У Західній Україні під час українсько-польської війни, вдалося сформувати ефективну вертикаль влади, налагодити суспільно-політичне та економічне життя і створити необхідні умови для забезпечення життєдіяльності держави. Не існувало вагомих внутрішніх факторів руйнації держави, причин для втрати незалежності чи для розпаду ЗУНР.
4. Паралельно з утворенням ЗУНР на більшій частині України, з листопада 1918 p., відновлення УНР на чолі з Директорією і об'єднання її з ЗУНР. Директорія декларувала відновлення принципів етнонаціональної політики ЦР.
У грудні 1918 р. підтверджено чинність відповідного закону. При уряді працював відділ у справах національних міністерств. Розпочало роботу лише з єврейських справ.
У Києві російськомовні вивіски на крамницях було замінено на україномовні, вимоги поляків надати їм національно-персональну автономію не знаходили підтримки. Це пов’язували з мовними проблемами українців у Польщі. Примусова українізація не сприяла діалогу з національними меншинами. Росіяни взагалі зігнорували нову владу. Поляки більше переймалися відновленням власної державності. Внаслідок загостення соціально-економічних, політичних та міжнаціональних суперечностей під час громадянської війни українська влада не мала змоги утримати під контролем внутрішню ситуацію в країні, захистити євреїв від погромів.
Масовість цих погромів з початку 1919 р. дала формальні підстави пов’язати їх з Директорією УНР. Її намагання забезпечити охорону євреїв, притягти винних до юридичної відповідальності не завжди були успішними.
Вже перебуваючи в еміграції й сподіваючись на поверненя, уряд УНР ухвалив правові акти, у яких йшлося про права національних меншин.
Причини поразки українського національного руху 1917 – 1920 рр.:
1 низька національна свідомість народних мас
2 недостатня відданість ідеї державності з боку революційних лідерів
3 відсутність сильної української національно-демократичної партії
4 слабкість соціальної бази УНР
5 відсутність добре організованої, матеріально-забезпеченої, регулярної армії
6 надмірна молодість, як керівників, так і всього українського руху
7 зовнішній фактор. УНР так і не вдалося здобути визнання на міжнародній арені
Україна зазнала прямої агресії з боку сусідів, у першу чергу – більшовицької Росії. Це призвело до ліквідації УНР, насадження більшовицького правління на більшості українських земель. Але без УНР не було б Української Соціалістичної Радянської Республіки, проголошеної більшовиками у січні 1919 р. Українці, принаймні формально, отримали право жити у складі власної автономної держави.
