Переможні битви 1648–1649 pp., унаслідок яких значну частину українських земель було звільнено від польської влади, сприяли утвердженню Української козацької держави під назвою «Військо Запорізьке».
Історики дали цій державі умовну назву – Гетьманщина (складалася з земель колишнього Київського, Чернігівського й Брацлавського воєводств та обіймала 200 тис. км 2 – від р. Случі на заході до московського кордону на сході та від басейну Прип’яті на півночі до степової смуги на півдні). Столиця-Чигирин, засновник М. Хмельницький.
Найбільший український магнат, князь Костянтин Острозький, котрий займав посади воєводи брацлавського й великого гетьмана литовського, був покровителем православної Церкви, противником унії з Ватиканом, захисником церковнослов’янської писемності. Видатну роль в історії українського козацтва відіграв князь Дмитро Байда-Вишневецький, з ім’ям якого пов’язане заснування Запорізької Січі. Серед перших козацьких ватажків імена князів Заславських, Корецьких, Ружинських.
Очолювали боротьбу проти політичного й католицького релігійного наступу, за збереження політичних і національних прав населення українських та білоруських земель.
ХІV – 1 пол. ХVІІ ст. тривало формування української народності.
Спрямованість офіційної політики Польщі обумовила міжетнічні взаємини. З XVI ст. почалося масове переселення на українські землі євреїв.
Роль єврейського компонента в етнічному складі населення посилилась. Вони не мали прав землеволодіння і були орендарями фільварків польських магнатів. Жорстоке міжетнічне протистояння періоду національно-визвольної війни українського народу проти Речі Посполитої 1648–1657 рр. мало глибоке коріння.
Перші перемоги козацького війська викликали вибух активності українського простолюду. Режим, ненависний для українських селян, які тисячами вливалися до козацького війська, персоніфікувався в ляхах та євреях-орендарях.
Помста за національні та релігійні приниження, ненависть до польської тиранії, до католицької віри, небажання далі терпіти польське панування та прагнення «не залишити тепер жодного ляха на світі» призвали до вигнання та нищення польсько шляхетського населення українських земель у період визвольної війни. Небачено жорстокими були й каральні експедиції польської шляхти.
Наслідками цих кривавих рейдів було масове винищення українських селян: ті в очах шляхтичів були «бунтівною черню», яку потрібно приборкати, навівши на неї жах розправами над «винними й невинними». В кривавому польсько-українському протистоянні трагічною виявилася доля євреїв.
Тож економічна залежність українського селянства від євреїв посилювався ще й релігійним приниженням – адже часто неможливо було здійснити релігійну відправу, не заплативши за це орендарю. Відтак еврей-орендар ніби перемикав на себе епіцентр напруги між власником і підданими, а оскільки ця напруга мала ще й національно-релігійне підгрунтя, то на чужакові-євреєві зосередилась особлива ненависть. Її наслідком стали криваві єврейські погроми, цілеспрямоване масове винищення єврейського населення без різниці віку й статі.
За умовами Зборівського договору 1649 р. євреї не мали права мешкати в області козацького управління (на території Київського, Брацлавського й Чернігівського воєводств)
