Кількість поляків на українських землях значно збільшилось з XIVст. на хвилі захоплення Польщею Г-В князівства. Польська окупація Галичини й Волині почалася у 1340р. та завершилася у 1366 р. Масове переселення відбулося між XVII - XVIII ст. як наслідок поразки Польщі у війні з Туреччиною та посилення феодального гноблення польських селян. Вони заселили Волинь, Поділля, Західну Київщину, Сх. Галичину.
Поляки впроваджували зміни серед нових підданих. Казимир називає ці землі «Королівством Руським». 1341р. Казимир звернувся до папи Бенедикта ХІІ, щоб звільнив його від узятих перед православними зобов’язань зберігати їхні давні обряди, привілеї та традиції. У 1375р. у Львові було засновано архієпископство, стали виникати монастирі, які обслуговували католицьке населення, що швидко зростало (польська, німецька, чеська, угорська шляхта) котра дістала землі в Галичині, німецькі купці, майстри, запрошені для розвитку міст. Багато галицьких бояр перейняли католицьку віру, після 1431р., рівний з поляками статус. Для українців це означало підпорядкування чужій нації з іншою релігією та культурою. Згодом виріс гострий релігійний, соціальний та етнічний конфлікт.
Іншим було становище українських земель у Великому Литовському князівстві (Волинь, Східне Поділля, Київщина, Чернігівщина, Переяславщина) – литовсько-руський державі. В цій державі литовський елемент становив одну десяту населення. Частка ж руських (українців і білорусів) була переважаючою.
Литовські князі не порушували укладу життя. Руські обряди ставали на спробу до литовського великого князя, а руські дружини посилювали його війська. Культура українців та білорусів мала великий вплив на литовців. Вони запозичили в Русі державний устрій, право, податкову та військову організацію. Норми «Руської Правди» дістали поширення на території всієї литовсько-руської держави . Мовою управління спочатку була літературна руська мова. У XІV - XV ст. в ній помітні два відгалуження: староукраїнських і старобілоруських мов.
Як Литовсько-Руську державу розглядали Велике князівство М. Грушевський, О.Єфименко, Д. Дорошенко. Суперечливу точку зору зайняли автори монографії «Українська народність. Нариси соціально-економічної і етнополітичної історії», в якій наголошували, що «Україна була насильно розчленована й загарбана іноземними феодалами, а українська народність позбавлена можливості створити свою державність і опинилась під загрозою асиміляції». В Литовській державі «соціальне гноблення та політичні обмеження».
Етнополітика: толерантне ставлення до інших етнічних груп. Євреї (10%), поляки (8%). Визначали статус євреїв як вільних жителів, надавали їм автономію, ряд майнових превілеїв. Становище українських і білоруських народів у складі князівства змінювалося, під впливом польсько-католицької експансії, що дедалі литовську та колонизувала руську знать. Від утвердження Гедиміна великим князем на литовських і західних руських землях і до Люблінської унії пройшло понад 250 років. За цей час відбулися зміни у сферах економічного життя, в системі управління, мови, в соціальній структурі населення. Кревська унія 1358 р. була першою спробою об’єднання Польщі та Литви, посилила вплив поляків на українських землях. Упродовж другої пол. XVст. покінчено з поділом держави, в тому числі України на удільні князівства і запроваджена адміністрація, залежна від центральної влади.
Етнополітика Речі Посполитої: надання пріоритету польському населенню. Польські закони заохочували зміну віросповідання, особа, яка приймає католицизм, отримує рівні з польською шляхтою права. Заключення релігійної Берестейської унії 1569р. про припинення дискримінації українських міщан, ігнорування інтересів православної знаті при розподілі службових посад.
Укладення унії призвело до розколу українського суспільства. На Україні розпочалася конфлікт. Проте вона не стала засобом ополячення українців, а набула рис національної релігії, перетворилася в частину народної культури західних українців.
Виникнення в процесі внутрішнього етнічного розвитку козацтва, створення Запорізької Січі стала важливим фактором боротьби проти католицької експансії.
Спрямованість офіційної політики Польщі визначила характер побудови міжетнічних взаємин. З XVI ст. почалося масове переселення євреїв на українські землі. Роль єврейського компонента в етнічному складі населення посилилась.
Жорстоке міжетнічне протистояння періоду національно-визвольної війни українського народу проти Речі Посполитої 1648 – 1657 рр. мало глибоке коріння. Перші перемоги козацького війська викликали вибух активності українського простолюду. Ненависний режим для українських селян, які тисячами вливалися до козацького війська, був персоніфікований в ляхах. Небаченою жорстокістю відзначалися і каральні експедиції польської шляхти. Наслідками їх кривавих рейдів було масове винищення українського селянства.
В кривавому польсько-українському протистоянні трагічною виявилася доля євреїв. Відтак еврей-орендар ніби перемикав на себе епіцентр напруги між власником і підданими, ця напруга мала ще й національно-релігійне підгрунтя. Наслідком стали криваві єврейські погроми, цілеспрямоване масове винищення єврейського населення без різниці віку і статі. За умовами Зборівського договору 1649 р. євреї не мали права мешкати в області козацького управління (на території Київського, Брацлавського й Чернігівського воєводств).
Внаслідок поділів території Речі Посполитої у 1772, 1793 та 1795 рр. 90% території та 85% населення етнічних українських земель відійшли до Росії. Створилися об’єктивні передумови для консолідації української нації, але посилилися асиміляторські тенденції з боку Росії щодо українських земель.
