Цитата — це дослівно наведений уривок з якогось тексту для підтвердження або ілюстрації тієї чи іншої думки.
Цитата обов'язково береться в лапки. У цитаті не можна нічого змінювати, навіть розділових знаків. Якщо цитата наводиться не повністю, то пропуски в ній позначаються трьома крапками: Слово для Лесі Українки — це
«гострий, безжалісний меч..., що здійма вражі голови з плеч». Цитування буває двох видів: у вигляді прямої мови й у вигляді непрямої мови.
Якщо цитата наводиться у вигляді прямої мови, то розділові знаки при ній ставляться так само, як і при прямій мові: Шевченко був глибоко переконаний, що український народ порве кайдани колоніалізму, тому й заявляв: «Встане правда! встане воля!» «Борітеся — поборете!» — закликав він.
Якщо цитата наводиться як складова частина в авторському реченні, то до неї ставляться такі самі вимоги, як і до непрямої мови (цитата береться в лапки й починається з малої букви): Поета не лякає, що, може, десь у «снігу на чужині» доведеться йому загинути, «в неволі плачучи», умерти. Йому болить лише те, що «Україну злії люди присплять, лукаві, і в огні її, окраденую, збудять...»
Вказівка на джерело, звідки виписано цитату, подається в дужках безпосередньо після цитати або у виносці внизу сторінки.
Різновидом цитати є епіграф.
Епіграф — це короткий вислів, уміщений перед текстом твору або його частини як виразник основної думки.
Звичайно, в усному мовленні немає розділових знаків, тому нам треба показати, що ми використовуємо пряму мову, вдаючись до якихось інших способів. Як згадувалося раніше, в усному мовленні ми зазвичай використовуємо для введення цитати відповідні структури, які повідомляють про почуте, написаному, сказаному і т.д. Однак ми можемо також «сигналізувати» про наявність цитати, використовуючи певну інтонацію. Наприклад, для передачі цитати ми можемо підняти голос. Ми можемо також зробити невелику паузу до і після цитати, використовуючи при цьому для прямої мови іншої інтонаційний малюнок.
