На сучасному етапі спостерігаємо такі основні тенденції розвитку української літературної мови :
- розширення суспільних функцій, сфер застосування, входження її в нові галузі знань, зокрема інформатику;
- поповнення української мови великою кількістю номінативних словосполучень, що відображають реалії економічного, політичного та культурного життя сучасної України, напр.: альтернативні вибори, гілки влади, інформаційний простір, правова держава, соціальний захист, ринкові відносини;
- поява нових, активізація вживання та розширення значень раніше відомих слів, напр.: довкілля, підписант, перемовини, голубі шоломи, намет;
- інтенсивне збагачення за рахунок запозичень української термінології.
- переміщення певної частини спеціальної лексики до розряду широковживаної, зокрема економічно-фінансових
термінів: аудитор, емісія, інвестор, ліцензія, менеджер; юридично-правової лексики та фразеології:
- встановлення тісних контактів української мови з різними мовами світу, посилення явищ інтернаціоналізації
українського словотвору. Наприклад, спостерігаємо активне використання складних найменувань, що містять іншомовні компоненти: автошоу, експрес-анкета, прес-секретар, хіт-парад, гала-концерт, бізнес-леді).
- намагання вилучити зі словника української мови ті іншомовні слова, які стали органічними її елементами, і
замінити їх давніми або штучно створеними, особливо в галузі термінології та професійної лексики,
- лібералізація норми (особливо в галузі слововживання, вимови й правопису ) як небажане явище, що супроводжує "збільшення" української мови в комунікативному просторі України, напр.: кажу, люблю, грошей, пересічний, читання.
- звільнення від нашарувань умисної русифікації лексичної, граматичної системи та правопису української мови;
- зближення діалектів з українською літературною мовою;
- зростання зацікавленості у вивченні української мови громадян інших країн з метою навчатися, працювати в Україні чи навіть отримати українське громадянство. Українська мова входить у XXI ст. як мова, що успішно забезпечує складні, відповідальні та багатоаспектні потреби державного та етнокультурного розвитку українського народу, має функціонально динамічну й відкриту для подальшого розвитку структуру. Треба лише сприяти цьому.
Першою пам'яткою, яка відбивала усі фонетичні та морфологічні особливості української літературної мови, вважають Пересопницьке Євангеліє (1556-1561). Щоправда, окремі фонетичні риси української мови виявляються у писемних пам'ятках ранішого часу, зокрема Галицько- Волинському літописі (ХІІІ ст.).
Історично в Україні існувало два типи літературної мови: словяноруська як результат взаємодії старослов'янської (церковнослов'янської) і давньоруської книжної мови та староукраїнська, що розвинулася на основі книжної давньоруської мови і живого українського народного мовлення. Першу використовували переважно в конфесійній літературі, а другу, яку називали ще мова проста, руська, діалект руський, - у ділових та юридичних документах, літописах, полемічній і навіть релігійній літературі. Ця мова була державною не лише в Україні, а й Литві та Молдовському князівстві.
Староукраїнська мова довго перебувала під впливом давньоруської писемної традиції. Значним був уплив також старослов'янської, польської, латинської, грецької, західноєвропейських мов, а з середини XVII ст. російської мови. Зразком такої староукраїнської мови є художні твори українського філософа, поета другої половини XVIII ст. Г.Сковороди, напр.:
Всякому городу нрав и права;
Всяка имьет свой ум голова;
Всякому сердцу своя есть любовь,
Всякому горлу свой есть вкус каков
Мову творів Г. Сковороди український мовознавець Ю. Шевельов назвав "мовний Еверест". Українській літературній мові випадало залишатися на цій вершині або спуститися вниз, наблизитися до народних джерел. Саме мову Полтави, простих людей відтворив І. Котляревський, пишучи безсмертну"Енеїду" (1798), яка поклала початок новій сучасній українській літературній мові, традиції якої продовжили Г. Квітка-Основ'яненко, Є.Гребінка, П. Гулак-Артемовський.
Основоположником сучасної української літературної мови є Т. Шевченко. Саме він став реформатором української літературної мови, творцем нової української літератури. На відміну від І. Котляревського, мова Т.Шевченка була зорієнтована на весь україномовний простір, хоча, звичайно,з кількох фонетичних варіантів слова чи кількох паралельних морфологічних форм він вибирав ті, які чув на рідній Звенигородщині. Предметом уваги Т.Шевченка була не проста мова, а її зміст в устах народу і народні почуття. Коли в українців з'явився Шевченко, питання про те, бути чи не бути українській мові, українській культурі, перестало існувати. Своїм словом він утвердив український народ серед інших народів світу, став виразником його дум і прагнень.
На 20-40-ті роки XIX ст. припадають спроби граматичного вивчення української мови. Важливу роль у процесі
нормалізації української літературної мови відіграла перша граматика народної української мови О. Павловського
"Граматика малороссийского наречия" (1818). Ідею стандартизації української літературної мови в першій половині XIX ст. культивували також автори граматик, написаних у Галичині та на Закарпатті (Могильницький, І. Левицький, І. Вагилевич, Й. Лозинський, Я. Головацький, М. Лучкай). На думку дослідників, "українська мова в Галичині першої половини XIX ст. була своєрідною діагностичною ознакою існування українців в умовах Габсбурзької монархії, в ім'я поступу яких мову унормували і розвивали» .
Закріпленню норм української літературної мови сприяла поява 1837 року на Західній Україні збірки "Русалка Дністровая" (автори М. Шашкевич, Я. Головацький, І. Вагилевич), в яку ввійшли народні пісні, оригінальні твори та переклади з сербської та чеської мов. І. Франко назвав факт появи видання "Русалки" "явищем наскрізь революційним".
Попри всі спроби уніфікації, єдності української літературної мови домогтися було дуже важко. На початку XXст. Наддніпрянщина користувалася літературною мовою Т. Шевченка, Галичина й Буковина -галицьким варіантом, Закарпаття - "русинською" мовою. Який з цих варіантів був в офіційному вжитку? Якоюсь мірою всі три. Однак найвиразніші зразки офіційно-ділової мови були створені на Наддніпрянщині.
З метою викликати довіру національних республік до центральної влади після створення 1922 року СРСР було взято курс на "націоналізацію". У 1921 році при УН створений Інститут української мови, посилено роботу над впорядкуванням українського правопису, підготовкою термінологічних словників тощо. Наукові праці співробітників Академії наук видавались переважно українською мовою (80 %).
Сумний спогад навіюють 30-90-ті роки XX ст. Ось своєрідний мартиролог української мови цього часу:
1933 - Телеграма Сталіна про припинення "українізації"". З українського правопису вилучено літеру ґ.
1938 - Посилення процесу полонізації українців у Галичині.
1958 - Пленум ЦК КПРС ухвалив постанову про перехід українських шкіл на викладання російською мовою.
1970 - Міністерство освіти СРСР видало указ про захист дисертацій російською мовою.
1990 - Верховна Рада СРСР прийняла "Закон про мови народів СРСР". Російській мові надано статус офіційної.
Масовим стали випадки відмови від вивчення української мови в середніх школах України. Виявилося, що вивчати її не обов'язково. Зречення мови свого роду, народу гостро засуджували українські патріотично налаштовані
письменники.
Наслідком існування СРСР стала повна русифікація населення великих міст східних та південних областей
України, катастрофічне зменшення українських шкіл у Харкові, Києві, Черкасах, Дніпропетровську, Сімферополі та
інших містах.
Тому 1989 року виникла доконечна потреба і можливість у зв'язку зі змінами в політичному житті країни надати
українській мові державного захисту. Прийнятий 28 жовтня 1989 року Верховною Радою УРСР Закон "Про мови в Українській PCP" закріпив державний статус української мови, гарантував всебічний її розвиток і функціонування в
усіх сферах суспільного життя, напр.:
Стаття 2. Державна мова Української PCP..
Стаття 6. Обов'язок службових осіб володіти мовами роботи органів і організацій..
Стаття 11. Мова роботи, діловодства і документації.
Стаття 27. Мова навчання і виховання в загальноосвітніх школах.
Стаття 28. Мова навчання в професійно-технічних училищах, середніх спеціальних та вищих навчальних закладах.
Стаття 33. Мова засобів масової інформації.
Стаття 33. Мова оголошень і повідомлень.
Стаття 36. Мова маркування товарів.
Стаття 39. Мова власних імен.
Законодавчо закріпила функціонування української мови як державної Конституція України, прийнята Верховною Радою України 28 червня 1996 року:
Стаття 10. Державною мовою України є українська мова. Держава забезпечує всебічний розвиток і функціонування української мови в усіх сферах суспільного життя на всій території України. В Україні гарантується вільний розвиток, використання і захист російської, інших мов національних меншин України. Різне розуміння і застосування положень статті 10 Конституції України викликало практичну необхідність у їх роз'ясненні та офіційній інтерпретації.
16 грудня 1999 року Конституційний Суд прийняв рішення про офіційне тлумачення статті 10 Конституції України щодо застосування державної мови органами державної влади, органами місцевого самоврядування та використання її у навчальному процесі в освітніх закладах країни. Конституційний Суд ухвалив, що положення частини
першої статті 10 Конституції України, за якою "державною мовою України є українська мова", треба розуміти так:
українська мова як державна є обов 'язковим засобом спілкування на всій території України при здійсненні повноважень органами державної влади та органами місцевого самоврядування (мова актів, роботи, діловодства,
документації тощо), а також в інших публічних сферах суспільного життя, що визначаються законом. Поряд з державною при здійсненні повноважень місцевими органами виконавчої влади, органами Автономної Республіки Крим та місцевими органами самоврядування можуть використовуватися російська та інші мови національних меншин у межах і порядку, що визначаються законами України.
Мовою навчання в дошкільних, загальних середніх, професійно-технічних та вищих державних та комунальних
навчальних закладах України є українська мова .
Рішення Конституційного Суду України є обов'язковим до виконання на території України, остаточним і не може бутиоскарженим. Попри те, що Конституційний Суд дав чітку орієнтацію суспільству в розв'язанні мовних питань та визначенні напряму мовного будівництва, сама історія нашої держави, суспільної свідомості та підсвідомості, довжелезний список заборон української мови, що здійснювався протягом сторіч,моральна неготовність великої частини населення повсякденно користуватися українською мовою переконує в тому, що вирішення проблеми її життєдіяльності в різних сферах життя суспільства не відбувається безболісно.
Сьогодні немає і не може бути громадянина України, якого б обходило мовне питання. Саме тому великий резонанс у суспільстві викликали парламентські слухання "Про функціонування української мови в Україні", проведені Комітетом з питань культури і духовності Верховної Ради України 12 березня 2003 року. В них взяли активну участь найширші кола громадськості, науковці, освітяни. Було прийнято низку ухвал, зокрема щодо вироблення механізмів атестації державних службовців на знання української мови та запровадження системи курсів української мови для
державних службовців усіх рівнів, створення спеціальних україномовних програм у комп'ютерній мережі Інтернет та
на лазерних дисках, широке обговорення в засобах масової інформації актуальних проблем сучасного стану української
мови та завдань щодо підвищення її авторитету і престижу тощо.
