Літописний жанр мав тривале літературне життя — від «Повісті минулих літ» (XI ст.) до «Історії русів» (кінець XVIII ст.). Упродовж всього цього часу він зазнавав змін, модифікації, стилістично урізноманітнювався. Жанр став неактуальним зате дав життя новій історіографічній творчості.
М. Максимович і М. Костомаров започаткували українську історичну науку і в своїх роботах спиралися передусім на давні вітчизняні літописи. М. Костомаров постав водночас і як автор історичної прози: хроніка «Кудеяр», повість «Чернігівка», драми «Сава Чалий». Теми та образи цих творів він черпав переважно із літописних джерел, надаючи їм притаманного для перших десятиліть XIX ст. романтичного забарвлення.
Є. Гребінка, орієнтуючись на Літопис Самовидця та «Історію русів», написав роман «Чайковський» . П. Куліш для свого роману «Чорна рада» використав епізод із Літопису Самовидця про події в Ніжині 1663 р.
З історіографічною традицією попереднього часу перегукується історична проза І. Нечуя-Левицького («Гетьман Іван Виговський», «Князь Єремія Вишне-вецький»). Літописні тексти давнини українські письменники XX ст. часто використовували як історичні документи їх брали за основу у своїх дослідницько-художніх спробах осмислити минуле України. Така наративна манера характерна для романів «Володимир» і «Святослав» С. Скляренка, роману «Людолови»
