В античні часи стиль розуміли як особливості поч'ер- ку, згодом — як «особливе розташування слів». Лише уXVIII ст. почали вести мову про літературний стиль. У сучасному літературознавстві співіснує два погляди на сутність стилю:1) стиль — це ідейно-художнє явище, яке однаковою мірою стосується форми і змісту літературного твору;2) стиль — це формотвірне начало, яке виявляється характері образотворення, особливостях композиції, інтонації та мові твору. Незважаючи на те що стиль виявляє себе передусім в індивідуальній творчості, є підстави визначати самобутність стильових домінант на окремих історичних етапах розвитку літератури. Індивідуальний стиль письменникаПисьменник є неповторною індивідуальністю, яка виявляє себе в результатах творчого процесу — художніх творах. Ключ до пізнання індивідуальності митця —його творчий стиль. Тільки яскрава індивідуальність здатна створити неповторний стиль (характер — це стиль, стверджували в давнину). Наукова інтерпретація індивідуального стилю залежить від розуміння загальної сутності стилю. Стиль — це формотвірна система, принцип організації художнього світу, структура якої охоплює тропіку (художні прийоми), риторику (стилістика, мистецтво викладу), мову (лексика в прямому і переносному значенні, полісемія, фоніка).Індивідуальний стиль утілює намагання знайти спосіб вираження свого бачення і розуміння світу, особливо організувати художній матеріал, зіткати полотно з неповторним візерунком, щоб привернути увагу читача, захопити його і прилучити до свого тексту. Він є складною комбінацією світовідчуття, світогляду, світорозуміння, манери зображення, трактування теми, використання жанрових форм, формально-змістових чинників творів. Світовідчуття, світогляд, світорозуміння як чинники індивідуального стилю письменника. На неповторність стилю митця впливає психіко-біографічне становлення його як особистості. Трактування теми залежить від життєвого та творчого досвіду, світоглядних позицій, сповідування моральних цінностей. Використання жанрових форм. Намагання бути неповторним, оригінальним суперечить канону, нормі, бо для створення чогось художньо нового необхідно порушити певні правила. І все-таки письменник діє в жанровому полі: враховує вимоги, жанру, прагнучи зберегти авторську індивідуальність. Про індивідуальний почерк письменника свідчать і жанрові форми, до яких він найчастіше вдається. Наприклад, Т. Шевченко у ранній поезії покладався на популярні в його часи балади, думи, надаючи їм індивідуальних літературних ознак. Пізніше він звертався до класичних норм поеми (сюжетність, ліризм, оповідна манера, віршова форма) і новотворів, які умовно можна назвати поемами («Кавказ», «І мертвим, і живим...»). Формально-змістові чинники творів. До формальних чинників зараховують передусім композиційні прийоми: ліричний твір передбачає систему художніх образів, їх взаємозв'язок, порядок (образний лад), наявність домінанти, навколо якої об'єднуються інші образи; в епічних чи драматичних творах важливі фабула, сюжет, позасюжетні елементи (пейзаж, портрет, відступ, ремарка, вставний епізод тощо). Авторську індивідуальність виявляють у розміщенні сюжетних елементів у творі, способі побудови сюжету. В. Стефаник розв'язку новели «Новина» виніс на початок, щоб надати їй зовнішніх ознак кримінальної хроніки, підштовхнути читача до заглиблення в текст. Самобутність мови творів. У цьому разі точніше було б сказати «авторське мовлення», оскільки йдеться про реалізацію мови в конкретному творі. На лексичному рівні можна стверджувати про багатство словникового запасу письменника.Особливого колориту надають художній мові авторські неологізми, діалектизми. Часом автори вдаються до навмисного нагромадження вульгаризмів або жаргонізмів, чим прагнуть наголосити власну мовну «незакомплексованість». Автор має право на будь-яке мовне самовираження, проте «мовні бунти» хоч і є спробою заявити про свою індивідуальність, нерідко вступають у конфлікт із вимогами культури мови.
