пользователей: 21276
предметов: 10469
вопросов: 178036
Конспект-online
зарегистрируйся или войди через vk.com чтобы оставить конспект.
РЕГИСТРАЦИЯ ЭКСКУРСИЯ


59.Жанрове розмаїття ліричних творів. Історя ліричних жанрів

Ліри́чні жа́нри — це типи літературних творів, які притаманні ліриці.

Цей рід літератури охоплює безліч віршованих жанрів, наприклад: баладагімнсонетодадумаелегіяромансгазельпіснявіршбаркарола тощо.

Усі жанри ліричної поезії розрізняються з великою часткою умовності, хоча в минулому критика рекомендувала поетам строго дотримувати їхні внутрішньовидові, жанрові ознаки. Більше поширення одержало членування лірики на жанри по тематичній ознаці — лірика пейзажна, філософська, любовна тощо.

Ода (грец. дай — ліричний твір, який славить богів, видатних людей, важливі суспільні події, величні явища природи. В епоху античності одою називали хорову пісню. Визначним класиком одичної поезії був Піндар (V ст. до н. е.). Він писав релігійні гімни міфологічного характеру на честь Діоніса, урочисті пісні на честь воєнних перемог греків та епінікії — пісні на честь переможців у олімпійських іграх. До нашого часу дійшли лише епінікії. Оди Піндара (522 — 422 рр. до н. е.) мали урочистий, пишний стиль, вишукані художні засоби, строгу метричну форму і композицію (строфа — антистрофа — епод). Римський поет Горацій (IV ст. до н. е.) славив у своїх одах Венеру, Вакха, імператора Октавіана Августа. В епоху Відродження ода стає популярною у творчості поетів "Плеяди", на чолі якої стояв відомий французький письменник Ронсар, який видав книжку "Оди" (1550 р.). Ода була улюбленим жанром класицистів. Вони вважали оду високим поетичним жанром. Н. Буало у праці "Мистецтво поетичне" виклав правила одописання. На його думку, ода повинна бути урочистою і зворушувати читача. Відомими одописцями були Клопшток, Шиллер (Німеччина), Ломоносов, Кантемір (Росія), Байрон (Англія).

В українській літературі жанр оди сформувався на початку XIX століття (І. Котляревський "Пісня на новий 1805 год пану нашому і князю Олексію Борисовичу Куракіну"). В добу бароко ода була відома як панегірик. Українські поети відійшли від високого стилю оди. Гулак-Артемовський здійснив переробку у бурлескному стилі од Горація ("До Гараська", "До Пархома"). У літературі XX століття цей жанр втратив популярність, поети використовують його рідко. Відомий цикл од С. Крижанівського ("Ода людині", "Ода дереву", "Ода швидкості", "Ода бібліотеці"). До жанру оди зверталися І. Муратов, І. Драч. У радянські часи соціалістичні реалісти возвеличували в одах вождів комуністичної партії.

Епіграма (грец. epigramma—напис) — жанр сатиричної лірики. У Давній Греції епіграми писали на вівтарях спершу у формі елегійного дистиха, згодом ямбічним розміром. Історія епіграми пов'язана з іменами Езопа, Платона, Сапфо, Симоніда, Анакреонта, у римській літературі — Маршала, Ювенала. Епіграма була популярною в творчості Г. Смотрицького, А. Римші. Цей жанр використовували І. Франко, В. Самійленко, В. Сосю-ра, Д. Білоус, В. Симоненко, П. Осадчук.

Елегія (грец. elegeia — скарга) — ліричний твір меланхолійного, сумного змісту. Елегія з'явилася у Стародавній Греції у VII ст. до н. е. Мала форму елегійного дистиха. Архілох, Тіртей, Солон писали патріотичні елегії, Мімнерм — інтимні. Римська література культивувала жанр любовної елегії (Проперцій, Тібулл, Овідій). Елегія була улюбленим жанром сентименталістів, українських романтиків (М. Петренко, В. Забіла). Відомі елегії-сповіді (С. Руданський), елегії-думи (Т. Шевченко), елегії-пісні (Л. Глібов). Є елегії у творчому доробку І. Франка ("Майові елегії"), Лесі Українки ("До мого фортеп'яно"), Б.-І. Антонича ("Елегія про перстень ночі", "Елегія про перстень кохання"). До цього жанру звертаються сучасні поети (П. Тичина, А. Малишко, І. Драч, Ліна Костенко). Особливості жанру елегії вивчали такі літературознавці, як Г. Сивокінь ("Давні українські поетики"), В. Маслюк ("Латиномовні поетики і риторики XVII - першої половини XVIII ст. та їх роль у розвитку теорії літератури на Україні"), Олена Ткаченко ("Українська класична елегія").

З Білоуса: Особливостями творів ліричних жанрів є увиразнено суб'єктивна форма вираження певного психологічного

стану (переживання, що відбувається тут-і-зараз), нез­начний обсяг тексту (вирішальну роль відіграє під­текст), густота образів, експресія, медитативність, ви­разність художньої мови, образ ліричного героя, суге­стивність слова, ритмічність, милозвучність мови.

Традиційний ряд сучасних ліричних жанрів: пісня, романс, ода, панегірик, епіталама, епістола, епіграма, пастораль, медитація, псалом, пейзаж. Чимало су­часних ліричних творів не має чітких жанрових ознак, тому до них застосовують загальну назву — ліричний вірш.

Пісня (літературна) — невеликий за обсягом ліричний твір, якийвиконують співом.

Різновидом пісні є романс — сольна лірична пісня про кохання («Повій, вітре, на Вкраїну» С. Рудансько- го, «Виклик» М. Старицького). Багато пісень літератур­ного походження  з часом сприйма­ються як народні. Схожості з народнопоетичними тво­рами їм надають загальнопоширена тематика, фоль­клорна образність, словесна мелодійність, традиційна ритміка, ліричність почуття. До традиційних (народних) образів у цьому творі

належать: батьківщина (рідний край), мати, друг, брат, очі материнські, хата, поле, верби, тополі, туга, які створюють художню систему ліричного одкровення, афористично узагальненого в останніх двох рядках.

Псалом (грец. рва/тов — пісня) — пісенний твір релігійного змі­сту (духовна лірика).Жанр започаткований біблійним царем Давидом,

пісні якого склали більшу частину Книги псалмів. Під назвою «Псалтир» ця книга здобула популярність в Україні із поширенням християнства. Псалмам власти­ві поетична образність і тонкий ліризм, виразна стилі­стика та індивідуальна чуттєвість. Українські поети з часів Г. Сковороди («Сад божественних пісень») наслі­дували зміст і стиль псалмів: Т. Шевченко (цикл пере­співів «Давидові псалми»), П. Тичина («Псалом залі­

зу»), Є. Маланюк («Псалми степу»).

Епіталама (грец. еріїґіаіатіоз — весільний, шлюбний) — весільна лірична пісня на честь молодих, для якої характерні урочистий

пафос, витончена образність, пишність вислову.Жанр зародився в античні часи (Анакреонт, Сапфо, Катулл, Овідій В українській літературі до епіталами зверталисяC. Пекалід (XVII ст.), М. Рильський (XX ст.). Традиційною для епіталами у цьому творі є життє­ва ситуація — шлюб, весілля. Для їх художнього окреслення автор вибудовує типові образи («рука в моїй руці», «сім’я», «дім»), які доповнюються, огортаються високим почуттям любові («люблю тільки тебе»), а також образом жіночої впокореності, що сприймається як щастя (звертання до «господаря» у двох останніх рядках). Увесь вірш має особливу настроєву і смислову тональність, оскільки написаний у формі монологу жінки («молодої»), яка виражає власний погляд на шлюб.

Думки і почуття автори викладали в листах, які з часом набули ознак літературного жанру — епістоли.Епістола (грец. ерізМе — посилаю, відсилаю) —- віршовий ліричний твір у формі листа, послання, в якому автор викладає свої міркування з певних питань.

Пастораль (лат. равІогаНз — пастуший) — ліричний твір, у якому ідеалізовано зображене сільське життя на лоні природи, романтичне кохання пастухів і пастушок.Пастораль належить до буколічної (грецьк. Ьоико- Іов — пастух) поезії, яка виникла в античності (Вергі-лій), а в добу Відродження була підхоплена Торквато Тассо. Через давні поетики цей жанр увійшов до укра­їнської поезії XVII—XVIII ст. (Л. Баранович, К. Зинові­їв, Ф. Прокопович, Г. Сковорода). У нові часи буколічну поезію творили неокласики (М. Рильський, М. Зеров, М. Драй-Хмара, Юрій Клен). Пасторальні мотиви звучать і в сучасних поетів. Трагічне переосмислення цього жанру представлено у вірші «Пастораль XX сторіччя»

Ліни Костенко.

Медитація (лат. тесіЛаНо — роздум) — філософський вірш на«вічні» теми (добро і зло, життя і смерть, мить і вічність та ін.).

На відміну від філософської лірики, творчою наста­новою цього жанру є самоосмислення, психоаналіз внутрішнього світу, пошук відповідей на важливі суспільні та особистісні питання. Ця поезія інтровертна, тобто звернена всередину, у душу. Медитація сформувалася у візантійській літературі (Григорій Богослов) і згодом розвинулася у добу Бароко в іспанській поезії (X. де ла Крус) і латиномовних творах (Гріфіус). До цього жанру зверталися часто поети-романтики). В українській літературі авторами віршів-медитацій є Г. Сковорода, Т. Шевченко, І. Франко, Леся Українка, П. Тичина,О. Ольжич, Б.-І.

Пейзажний (франц. paysage — край, місцевість) вірш — твір, уякому лірично зображено картини природи.За характером зображуваного розрізняють пейзажі статичні і динамічні, за змістом — описові і психологіч­ні, за тематикою — лісові, степові, лісо-степові, гірські, морські (мариністичні), сільські, урбаністичні (міські).


16.01.2014; 15:59
хиты: 1689
рейтинг:0
Гуманитарные науки
литература
для добавления комментариев необходимо авторизироваться.
  Copyright © 2013-2016. All Rights Reserved. помощь