Канон. усталені, нормативні засади і принципи літератури і мистецтва певних періодів, художніх напрямів, стилів та ін. Канонічність властива передусім мистецтву давніх часів. У цей період К. є органічною формою і способом існування мистецтва, • зразком досконалості і критерієм художньої цінності. К. у фольклорі виконує розмаїті функції і виступає як принцип творчості; спосіб відтворення (К. як пам'ять) і виконання тексту (К. як комунікатор естетичної інформації); форма існування фольклорного твору (К. як функція). Давня писемна література типологічно споріднена з фольклором. Література Київської Русі, успадкувавши традиції візантійської культури, розвивалася на засадах канонічності, яка ґрунтувалася на авторитарності й наслідуванні традиційного зразка, цілеспрямованості жанру, компілятивності, етикетності й орнаментальності, відсутності чіткого уявлення про авторську власність, усталеність "жанрового" образу автора та ін. Проте орієнтація на текст (а не уснопоетичну "формулу", як у фольклорі) зумовлює поступове згортання нормативності і породжує власне літературні якості — штучну ускладненість вислову, поетичну вишуканість та ін., що пізніше знайшло вияв у літературі бароко (мінливість образів і композицій, формальна і смислова контрастність, ускладнена метафоричність, алегоризм, емблематичність та ін.). В українській літературі риси барокового стилю з'являються у поезії і полемічній літературі початку XVII ст. (Іван Вишенський, Мелетій Смотрицький, Касіян Сакович та ін.) і набувають розвитку у творчості Лазаря Барановича, Івана Величковського, Антонія Радивиловського, Григорія Грабянки, Самійла Величка та ін. Наскрізь канонізованою була поетика класицизму, нормативи якої найповніше сформульовані у праці французького теоретика мистецтва Н.Буало "Мистецтво поетичне" (1674), в українській літературі — у шкільних поетиках, у творчості і теоретичній спадщині Феофана Прокоповича.
З розвитком новочасних літературних напрямів (романтизм, реалізм) відбувається процес деканонізації художнього мислення, перехід від нормативного до оригінального мистецтва. Змінюється тип художньої структури: канони нормативної естетики втрачають принципове значення, у мистецтві утверджується "принцип індивідуальності" (І.Франко) як особистісна форма відношення мистецтва до дійсності. Література переходить від знання до споглядання, від належного до сущого, від загального до особливого, індивідуального. Оригінальність стає основною вимогою і одним із провідних критеріїв художності. Формується нова система естетичних понять (індивідуальність, оригінальність, своєрідність, талант, творчість, натхнення, світогляд, плагіат та ін.), принципово відмінна від попередньої. Становлення новоєвропейського типу літературної структури відбувається у всіх літературах, хоч здійснюється своєрідно і в різний час. В українській літературі цей процес тривав упродовж XVI-XVIII ст., знайшовши найповніший вияв у творчості Т.Шевченка. Водночас елементи як романтичної, так і реалістичної естетики з часом набували ознак нормативності, перетворювалися на своєрідні романтичні К., реалістичні К. У літературі соціалістичного реалізму, як і в мистецтві середньовіччя, естетичні К. ґрунтувалися на єдиній ідеологічній основі. Поняття К. використовується також у текстології у значенні канонічного тексту.
