«Сон» Засоби сатиричної іронії дозволяють поетові висміювати усі святощі, які ідеалізували “тупорилі віршомази”. Гротескними описами царських палат Шевченко вдало відтіняє сіре навколишнє життя, світлим образом на тлі якого є лиш біла пташка – загублена козацька душа, сотні тисяч яких погублено на болотах столичних забудов. Містична фантасмагорія тіней з того світу поглиблює кошмарний сон уві сні, і з нього виступає злочинний зміст страшної діяльності царя-реформатора, творця російської імперії. Місто на болотах, загачених кістками волелюбних козаків, прославлена столиця імперії, сповнена зловісних тіней і примар – це вся Росія. Саме такою зловісною бачить поет імперію, яка поглинула його
світлу батьківщину, його милу Україну. Іронія поета помітна у сатиричному пейзажі миколаївської Росії, “городи з стома церквами, окуті кайданами москалі муштруються” – поет наголошує, що церква і армія – дві головні опори царизму. Історики твердять, що при Миколі І в Росії будувалось особливо багато церков, навіть був розроблений придворним архітектором типовий проект. Поет розвінчує культ вояччини і офіційного, фактично “придворного” православія.Описи низькопоклонства вельмож перед царем асоціюється з Гоголем (“Ніч перед Різдвом”). Ця картина плазування, як і опис столиці й царського двору через сприйняття простого селянина, підсилює іронію. Поет підкреслює іронічні типи: землячок- чиновник “з циновими гудзиками”, що забув рідну мову і “цьвенькає”, а особливо рай у палатах царя.
Поема “Кавказ” поряд зі “Сном” є чи не найвиразнішим зразком романтичної іронії Шевченка. У формі такого ж дошкульного сарказму поет іронізує над вдаваним благочестям офіційного православія: “Ми християне; храми, школи, \ Усе добро, сам бог у нас! \ Нам тільки сакля очі коле: \ Чого вона стоїть у вас \ Не нами дана… над претензією державної церкви на володіння істинним Богом, який освячує розбій, вчинений християнами. Підкреслює іронію логічний та моральний абсурд, у подальших рядках зростає градація відвертого безглуздя. Шевченко вболівав не лише за долю України, він співчував усім пригнобленим народам царської Росії. Про це красномовно свідчить його сатирична поема «Кавказ». Головний мотив твору — засудження колоніальної політики царизму на Кавказі, прославлення борців за свободу. Поема була надрукована ще за життя поета в безцензурному виданні «Новые стихотворения Пушкина й Шевченки». Поет вдається до сарказму, викриваючи загарбницьку політику російського самодержавства. Царів він ставить в один ряд з «хортами, і гончими, і псарями», глузливо називає «милостивії ми». І вдається до зображення цих «милостей», які перетворили царську Росію в «тюрму народів», змушували проливати кров «людей муштрованих». Шевченко засуджує царизм за втрати, страждання, які несла народові війна, адже сліз «не ріки — море розлилось». З величезною художньою силою викриває митець царських прислужників, підкреслює їх лицемірство; висміює царські закони, які захищали інтереси панівної верхівки. Шевченко показує реакційну роль церкви, подає цілий перелік злочинів царату, освячених релігією. Письменника обурює, що церковники моляться «за кражу, за війну, за кров». Гнівно засуджуючи самодержавство, кріпосництво, лицемірство церкви, Шевченко співчуває поневоленим, оспівує патріотизм, мужність горців. Закликає не коритися загарбникам: «Борітеся — поборете!» Образом благородного мученика Прометея митець підкреслює безсмертя народу-борця, долю горців поєднує з долею рідного народу. Поет упевнений в тому, що «не вмирає душа наша», оптимістично звучить пророцтво Кобзаря: «Встане правда! Встане воля!»
