У ліриці різногранно розкривається духовна особистість Шевченка, багатство емоційного світу, властиві йому гуманізм і патріотизм — переважно в больових, страждаючих, але разом з тим і діяльно-активних виявах, волелюбний революційний пафос ідей і переконань, національна своєрідність і загальнолюдська глибинність образів і мотивів, усього художнього космосу його поезії. Не варто, вочевидь, відмовлятись і від досить спрофанованого в минулі часи поняття народності Шевченкової поезії, розуміючи його передусім в широкому культурологічному сенсі — як певну “ізоморфність” самого типу естетичного почування і художнього мислення поета “структурі мислення і характеру почування народу”. Що, зрозуміло, не зменшує значення світового культурно-інтелектуального “генофонду” в формуванні естетичної і ширше — всієї суспільної свідомості поета.
Лірика 1847–1850 і 1858–1861 років охоплює широке коло тем і, здається, всю гаму почуттів завданого в тяжку неволю, але не захитаного в своїх переконаннях поета: це й твори на суспільно-політичні теми (питома вага яких, щоправда, помітно зменшується в умовах заслання), і розмисли морального, естетичного, філософського характеру, і фрагментарні образки національного минулого, і, головним чином, лірика сповідальна — миттєві емоційні виливи станів душі, незагайних психологічних реакцій на різні події та враження, а також численні зразки “рольової” лірики, що відтворюють добре знані поетом різні грані українського народного, передусім жіночого, характеру. В формально-жанровому розумінні бачимо тут передусім оригінально розроблені різновиди інтроспективної, інтимно-рефлексійної лірики (здебільшого — “моментальний знімок”, невелика елегія); цілі розсипи поезій, витриманих у пісенних формах, — або монологічно-сповідального (коли говорять про себе самі персонажі), або розповідного характеру (коли розповідь про них ведеться від третьої особи); вірші більшого обсягу з певною фабульною основою, на яку вільно нашаровуються, змінюючи одне одного, медитація, полеміка, елегійне переживання, інтимна сповідь, вибухи драматичного почуття (“А.О.Козачковському”, “Сон — Гори мої високії”, “Буває, в неволі іноді згадаю” тощо). На окреме місце можна поставити стрункий з погляду архітектоніки цикл-триптих “Доля. Муза. Слава” — це “синтетичне самоусвідомлення поета як творця” (Ненадкевич Є. Творчість Т.Г.Шевченка після заслання. 1857–1858. — К., 1956. — С. 42). Ліро-епічний, в основному, характер мають непоодинокі в ці часи звернення поета до “свого стародавнього” — тематики національно-історичної, яка вирішується в формі віршованих оповідань середнього, здебільшого, обсягу; часто їх можна трактувати як своєрідні історичні фрески (“Іржавець”, “Хустина”, “Швачка”, “У неділеньку у святую”, “Заступила чорна хмара”), інколи — як балади (“У тієї Катерини”).
