Це романтизм протесту проти існуючої дійсності, в основі якого — мрія поета про кращу долю народу й утвердження його права та права окремої людини на свободу. Прикметно, що романтичний герой раннього Шевченка — це насамперед борець за волю — Тарас Трясило («Тарасова ніч»), Підкова («Іван Підкова»), Гонта, Залізняк, Ярема («Гайдамаки»), Гамалія («Гамалія»). Ці романтичні герої не протистоять масі, а є виразниками її прагнень і сподівань. Романтичні риси властиві й ліричному героєві ранніх «думок» Шевченка. Саме від ранньої творчості бере початок характерне для художньої системи зрілого Шевченка органічне злиття романтичного й реалістичного начал.
«Гамалія»
Поема датується орієнтовно жовтнем — першою половиною листопада 1842 р. на підставі згадки про створення поеми в листі Шевченка до П. М. Корольова від 18 листопада 1842 р.: «Позавчора вернувся в Петербург. Мене носив проклятущий пароход у Шведчину й Датчину. Пливши в Стокгольм, я скомпонував „Гамалію“, невеличку поему, та так занедужав, що ледве привезли мене в Ревель, там трошки очуняв». Найраніший відомий текст поеми — першодрук 1844 р. окремою книжкою. Рукопис поеми на 12 сторінках подав 7 березня 1843 р. до Петербурзького цензурного комітету О. Л. Елькан . Шевченко же забрав рукопис. Рукопис, за яким видано поему, не зберігся. Видання здійснювалося без нагляду Шевченка, який з кінця травня 1843 р. виїхав в Україну й повернувся до Петербурга лише в перших числах березня 1844 р., коли поему було вже віддруковано. Перебуваючи в лютому 1844 р., по дорозі з України до Петербурга, в Москві, Шевченко мав у себе інший рукопис поеми. За цим рукописом він правив тоді поему разом з О. М. Бодянським. Ці виправлення Шевченко не встиг внести у видання поеми. Про це в листі від 6-7 травня 1844 р. поет писав О. М. Бодянському: «„Гамалія“ не поправлений, як ми з вами тойді поправляли, бо без мене надрюкований полукацапом…». Над текстом поеми чи принаймні частиною тексту Шевченко працював і після виходу твору в світ. Наслідки цієї праці відбилися в неповному автографі частини поеми, що містився під № 4 перед віршем «Як умру, то поховайте…» у рукописній збірці, тепер неповній, середини 40-х років XIX ст.. Початок цього автографа втрачено. Тоді ж Шевченко поклав частину поеми — пісню козаків-бранців — на музику. Свідчення про це лишив В. В. Ковальов, який, вступивши 1844 р. до Академії мистецтв, деякий час мешкав з Шевченком у спільній квартирі: «Случалось, что Тарас Григорьевич, когда, бывало, захочется отвести душу народной песней, выходил к нам за перегородку, садился на единственный стоявший в комнате деревянный диван и говаривал: „А нуте, хлопці, заспіваєм!“ брал свою скрипку, держал баса — и при помощи наших молодых тогда голосов песня лилась, и мы забывали нашу тяжелую нужду. Чаще всего при этом пели песню из сочинений Тараса Григорьевича: „Ой повій, вітре, з Великого Лугу, та розвій нашу тугу“; эту песню он и сам пел с нами и руководил пением; и напев к ней был им же сочинен; пели, конечно, без нот» .[1].
Сюжет поеми
В основі сюжету поеми — морський похід отамана Гамалії з козаками в Стамбул для визволення з неволі своїх побратимів. Але в цьому творі увага автора зосереджена не тільки на лицарських рисах запорожців. Одночасно з оспівуванням мужності і сміливості козаків, їхньої великої відваги і глибокого почуття обов'язку, поет наголошує на почутті великої любові до рідного краю козаків до України-неньки, заради якої вони і здійснювали свої незабутні подвиги, поза межами якої не уявляли свого життя.
Тому й плачуть полонені козаки в Скутарі, плачуть так, що аж Босфор «затрясся, бо зроду не чув козацького плачу». Плачуть від туги за Батьківщиною, звертаються до рідного моря і вітру, до Великого Лугу, а найбільше — до Бога, просять його, аби не дав їм загинути на чужині.[2].
