Повість «Близнецы» — багатоплановий твір. У ній Шевченко порушує тему нового героя — інтелігента-різночинця, започатковану у повістях «Варнак» та «Музыкант», продовжує розробляти тему згубного впливу військового середовища на формування людської особистості, знову торкається однієї з головних тем своєї творчості — теми покритки. Головна проблема твору — проблема виховання — була актуальною в українській та російській літературі 30 — 40-х років XIX ст. Питання формування особистості молодої людини, зокрема питання виховання, розглядалися також у публіцистиці (журналах «Современник», «Отечественные записки», «Морской сборник»), в статтях М. О. Добролюбова, М. І. Пирогова та інших авторів. На утвердженні суспільного та естетичного ідеалу в повісті певною мірою позначилась сентиментально-романтична традиція Г. Квітки-Основ’яненка, П. Куліша. Водночас у «Близнецах» Шевченко вперше звертається до педагогічних ідей Г. С. Сковороди. Український філософ-просвітитель не тільки одна з дійових осіб твору. Його думки про необхідність для щастя людини обрання праці за покликанням, високої моральності, гармонійного розвитку особистості сповідують герої повісті Никифор Федорович та Саватій Сокири. Чесна праця, демократичний, здоровий побут героїв, а також реальні прикмети їхнього життя — дозвілля на пасіці за читанням в оригіналі Горація, Гомера, «Псалмів Давидових», гра на скрипці — все це вводить читача у світ етичних ідей Сковороди.
За своїми жанрово-стилістичними особливостями (багатолінійний сюжет, ліризація розповіді, звертання до читача та дійових осіб, введення до повісті елементів епістолярного та мемуарного жанрів) твір стоїть близько до української та російської прози 30 — 40-х років (М. В. Гоголь, Є. П. Гребінка, Г. Ф. Квітка-Основ’яненко, М. П. Погодін, О. С. Пушкін, М. Ю. Лермонтов).
Ряд епізодів «Близнецов» має автобіографічну основу. В них передано враження Шевченка від подорожі до Полтавської губернії, зокрема до Переяславщини, про перебування у Києві тощо. Подробиці з життя Шевченка на засланні використано в змалюванні епізодів перебування Саватія Сокири в Оренбурзі та його подорожі до Орської фортеці.
У повісті відбито літературні зацікавлення Шевченка. Поет у різних формах висловлює своє ставлення до творів Г. С. Сковороди, І. П. Котляревського, О. О. Шаховського, М. В. Гоголя, до української народної творчості, а також до літературної полеміки, яка точилася на сторінках таких періодичних видань, як «Отечественные записки», «Библиотека для чтения», зокрема з приводу появи поеми Гоголя «Мертвые души».
Повість «Несчастный», на думку більшості дослідників прози Шевченка, належить до найбільш вдалих з художнього погляду його творів повістевого жанру. Чи не першим досить високу оцінку цій повісті дав М. Костомаров, висловивши переконання, що вона зайняла б «почетное место между лучшими произведениями наших беллетристов, если б она была напечатана.Задум повісті, її ідейно-художня, морально-дидактична спрямованість (що переважно пов’язана з типом так званих «несчастных», зображених в образі головного героя твору — Іполита Хлюпіна, дворянина, записаного в рядові з волі рідної матері) значною мірою з’ясовані самим Шевченком у його щоденникових записах від 21 — 25 червня 1857 р. В них ідеться про одного з «растленных сыновей безличных эгоистов родителей», сина статського радника Порцієнка, що служив в одній роті з Шевченком. Вражений його моральним падінням, Шевченко занотував 25 червня 1857 р.: «Где и когда успел он так глубоко заразиться всеми гнусными нравственными болезнями? [...] И это сын статского советника, следовательно, нельзя предполагать, чтобы не было средств дать ему не какое-нибудь, а порядочное воспитание. И что же? Никакого. Хорош должен быть и статский советник». Записи ці, зроблені хоч і більш як через два роки після написання повісті, свідчать, що явище, зображене у ній, було типове для тодішнього російського суспільства, зокрема, й російської армії, казарма якої була своєрідною в’язницею для різного роду моральних виродків та справжніх злочинців. «До прибытия моего в Орскую крепость я и не воображал о существовании этих гнусных исчадий нашего православного общества. [...] Слово „несчастный“ имело для меня всегда трогательное значение, пока я его не услышал в Орской крепости. Там оно для меня опошлело, и я до сих пор не могу возвратить ему прежнего значения. Потому что я до сих пор вижу только мерзавцев под фирмою несчастных». Моральна деградація цих «несчастных» така вражаюча, що Шевченко, порівнюючи їх з «колодниками и даже с клейменными каторжниками», вважає, що для цих останніх «слово „несчастный“ более к лицу, нежели этим растленным сыновьям безличных эгоистов родителей» .
Теми виховання, визначального впливу середовища на формування особистості присутні в багатьох творах Шевченка. Вони виразно проявилися в повісті «Музыкант», особливо ж були розвинені у написаній того ж 1855 р., що і «Несчастный», повісті «Близнецы». Згубний вплив суспільних обставин на долю людини — одна з центральних тем серії малюнків «Притча про блудного сина» (виконані в Новопетровському укріпленні у 1856 — 1857 рр.). У повісті «Несчастный» Шевченко художньо переконливо показує глибинний зв’язок між моральним падінням Іполита та аморальністю й духовною спустошеністю його батьків — жалюгідного «собачника» відставного ротмістра Хлюпіна й жорстокої, підступної, егоїстичної Марії Федорівни. Критичне зображення побуту цієї поміщицької родини — одна з тематичних ліній повісті, де яскраво розкрилися великі можливості таланту Шевченка-сатирика, певними своїми гранями близького до сатиричної манери Гоголя.
Торкаючись історико-літературних аспектів повісті «Несчастный», слід звернути увагу й на іншу важливу тематичну лінію цього твору, а саме — тему великого міста, що сильно прозвучала у петербурзьких повістях Гоголя і вже пізніше у творчості Ф. Достоєвського. Повість «Несчастный», як вважає П. Зайцев, — «одна з найстаріших т. зв. міщанських повістей, де змальовано середовище, в якому немає вже нічого людського — справжня моральна трясовина на соціяльному болоті».
У цьому аспекті можна говорити і про певний зв’язок Шевченкової повісті з поширеним у російській і західноєвропейських літературах 30 — 40-х років жанром фізіологічного нарису.
Певні ідейно-тематичні перегуки з «Невским проспектом» Гоголя (що теж близький до жанру фізіологічного нарису) помітні саме в плані зображення міського дна — тема морального падіння жінки, втягнутої у притони розпусти, породжені «мишурною образованностию и страшным многолюдством столицы». Художню ідею образу молодої красуні повії, що ніби магічною силою зачаровує героя гоголівської повісті Піскарьова, щоб потім так боляче розчарувати його цинізмом, прагматичним егоїзмом і «наглостью мужчины», не менш яскраво й оригінально Шевченко розвинув у образі Марії Федорівни.
Тепле співчутливе зображення позбавлених батьківської ласки й турботи, покривджених дітей-сиріт Колі й Лізи, перемога добра у фіналі повісті дають підстави вбачати певні типологічні перегуки і з творами Ч. Діккенса.
