Гайдамаки — історико-героїчна поема Шевченка, перший український історичний роман у віршах.
В поемі «Гайдамаки» Шевченко оспівав повсталий народ, його непереможну волю в боротьбі проти соціального і національного гніту, звеличив його мужність і душевну красу.
У творі «Гайдамаки» Шевченко уперше у європейському романтизмі поставив у центрі твору не героя-одинака, а народних месників, «громаду в сіряках».
Поема складається із вступу, 11-ти основних розділів, «Епілогу», прозової передмови і «Приписів». Вступ і «Епілог» є композиційним обрамленням поеми. У вступі поет декларує свій ідейний задум — оспівати гайдамаків. Тут він утверджує ідею народності літератури і право українського письменства на існування та розвиток.
У творі дві сюжетні лінії, які переплітаються між собою: розгортання та хід повстання під назвою Коліївщина та історія особистого життя Яреми.
Розвиток сюжетних ліній часто переривається ліричними відступами й пейзажами в романтичному дусі. Характери розкриваються в складних життєвих конфліктах. У Яреми почуття помсти за свої наймитські кривди посилюється звісткою про драматичну долю його нареченої — Оксани. Глибокого трагізму й художньої сили сповнений розділ про те, що Іван Ґонта в ім'я присяги вбив своїх дітей.
Логічним завершенням основної сюжетної лінії є зображення гайдамацького повстання — «Епілог», в якому розповідається про поразку повстання.
«Епілог» перейнятий сумним настроєм, характерним і для народних пісень про Коліївщину.
У поемi багато iсторичних фактiв, iмен, натякiв на певнi iсторичнi обставини, без знання яких розумiння твору буде неповним. Так, наприклад, хто та ласкава панi, що надсилала повстанцям вози залiзноï таранi? Допитливий читач дiзнається, що в народi були широко розповсюдженi чутки про пiдтримку гайдамацького повстання росiйською царицею Катериною, що саме вона постачала ïм зброю залiзну тараню. Також варто зазначити, що вбивство Гонтою власних дiтей
художнiй вимисел, до якого вдався автор для пiдсилення трагедійного пафосу, яким пройнята вся поема. Отже, перед читанням твору варто буде
ознайомитися не тiльки з iсторiєю Украïни, зокрема з повстанням Колiïвщина, але й поцiкавитися полiтикою царськоï Росiï того часу щодо Польщi, подiями, що призвели до ïï першого подiлу.
Незважаючи на героïчний характер оповiдi, вона має трагічний пафос, оскiльки й сам автор iз болем малює картини розправи гайдамакiв в Уманi кривавий бенкет. Сцена вбивства Гонтою своїх синiв лише пiдсилює враження вiд гостроти соцiальних, національних i релiгiйних проблем, якi гайдамаки, доведенi до вiдчаю, намагалися вирiшити шляхом повного винищення шляхти.
З перших сторiнок поеми постає перед нами образ Яреми. Вiн сирота убогий, наймит-попихач у корчмi, вирiс без батька й матерi. Автор нiчого не говорить про його минуле. Мабуть, хлопець безбатченко, бо навiть прiзвища не має. Ярема-наймит зазнає постiйних знущань iз боку хазяïна: корчмар ображає, принижує його, у розмовi звертається
до хлопця не iнакше, як хам чи хамiв сину. Але бiдний наймит не нарiкає нi на долю, нi на людей. Лише iнодi нишком поплаче i знову за роботу.
Тiльки тут, у лавах гайдамакiв, вiн вiдчув себе справжньою людиною, навiть прiзвище отримав Галайда. Його завзятiсть у бою помiтив Максим
Залiзняк. Дiзнавшись про долю титаря й Оксани, Ярема з потрiйною люттю кидається в бiй. Iз цього часу його можна назвати справжнім месником. Визволивши Оксану й одружившись iз нею, Ярема, вiрний клятвi й
обов'язку, не залишається з молодою дружиною, а повертається до гайдамакiв.
У ходi священноï боротьби розкриваються моральнi якостi Максима Залiзняка як людини i полководця. У бою вiн завжди там, де найзапеклiша битва. Його завзятiсть i вiйськова доблесть є прикладом для повстанцiв. У колi своïх друзiв вiн добрий, чуйний, по-батькiвськи ставиться до гайдамакiв, називає ïх своïми дiтьми. Устами народного спiвця Волоха народ славить Залiзняка як iдеал ватажка, порiвнюючи його iз сизим орлом. Поет називає Залiзняка залізною силою, i вiн справдi був таким, бо це сила народу.
Як i в народних пiснях, так i в поемi поряд iз Максимом Залiзняком виступає Iван Гонта, уманський сотник, що перейшов на бік повстанцiв. Вiдповiдно до народних пiсень Т. Шевченко змальовує Iвана Ґонту як видатну особистiсть, здатну силою свого прикладу повести iнших на бiй. Найбiльш трагiчним епiзодом є роздiл Гонта в Уманi, коли заради присяги Гонта вбиває своïх дiтей. Символiчно, що Т. Шевченко наче обриває розповiдь про гайдамацьке повстання на самому його злетi. Читач не бачить жахливоï розправи над колiями, для нього образи мужнiх героïв Яреми, Ґонти, Залiзняка назавжди залишаються яскравими, сповненими мужностi та звитяги.
